Спочатку кава, потім ти

— Олесю, уяви, я придумав! — Тарас увірвався на кухню з очами одержимого. — Стартап. Бомбова ідея. Унікальна! Платформа для доставки всього — від шкарпеток до шаурми!

— Це вже є, — незворушно сказала Олеся, помішуючи вівсянку.

— Але у нас буде особливе! — він пафосно ткнув пальцем у стелю. — Розумна доставка зі штучним інтелектом! Зрозуміла? Алгоритм сам передбачатиме, що тобі потрібно, і привозитиме ще до замовлення!

— Тобто вгадувати бажання?

— Саме так! Це революція.

— І де ти це збираєшся робити?

— Ну… поки що вдома. Початковий етап. Коворкінг на кухні, кажу ж.

— Тарасе. У мене теж «коворкінг». Він називається робота. І в мене дедлайн.

— Кохана, ми одне одному не перешкоджатимемо. Я вже покликав хлопців — вони в темі. Буде мегакруто!

«Хлопців» виявилося четверо.

О 9:00 наступного ранку Олеся вийшла на кухню і застигла.

За столом сиділи троє хлопців і одна дівчина у худі з написом «Я фрілансер, а ти хто?». Кава пахла, як у гарній львівській кав’ярні, ноути займали весь стіл, а на холодильнику висів графік «Ріст гіпотез від мінуса до мрії».

— Доброго ранку! — промовив один із бородатих.

— Я тут живу, — відповіла Олеся.

— Круто! Ми теж. Ну, майже, — підморгнув Тарас. — Знайомся, це Вадим, Роман, Мар’яна та Богдан. Вони — основа нашої команди!

— Надовго?

— Поки не злетимо.

— А якщо не злетите?

— «Якщо» не буває. Лише «коли».

Олеся наливала собі каву, але виявилося, що хтось засипав матчу в кавомашину. У чайнику плавала чиясь бомбочка для ванни — судячи з запаху, апельсин і тривога. Молока не було. Зате стояла банка кокосового.

Вона повернулася до спальні і закрила двері.

— Робочий день починається… — пробурмотіла вона. — В пеклі.

Наступного дня Олеся відкрила ноутбук і надягла навушники. За хвилину — стук у двері.

— Олесю, ти не бачила зарядку від Мака?

— Ні.

— А ти можеш трохи тихіше стукати по клавіатурі? У нас брейншторм.

— Це клавіатура. Вона призначена для стуку.

— Просто ми зараз придумуємо, як монетизувати гіпотезу про доставку сирників до сніданку.

— До сніданку? А зараз що?

— Підготовчий етап!

Через тиждень Олеся відчула, що її дім — тепер коворкінг, а вона — небажаний гість.

Мар’яна сушила свою білизну в залі. Вадим без дозволу міняв налаштування роутера. Богдан проводив зуми з клієнтами на кухні. А Тарас був у захваті:

— Ми на межі прориву! Нам потрібно лише кілька кейсів і трохи реклами!

— І особистий простір. Трохи. Зовсім крихту, — сказала Олеся, наливаючи каву зі своєї чашки, в яку тепер хтось сипав чиа.

— Ти просто не звикла до творчої енергії!

— Я звикла до тиші. І до того, щоб мій дім був моїм. А не… офісом з м’ятним освіжувачем і однією зарядкою на всіх.

Коли в п’ятницю Мар’яна зайшла в душ із телефоном і вела зуми на тлі кахлів, Олеся вирішила: час діяти.

Спочатку — невинно.

Вона «випадково» натиснула кнопку Wi-Fi-роутера. Через п’ять хвилин до неї постукав Вадим:

— У тебе інтернет працює?

— Ні, схоже, у провайдера збій.

— Прямо зараз? У нас же презентація!

— Буває. Може, всесвіт проти.

Наступного дня Олеся змінила пароль Wi-Fi. Назва мережі стала «Тиша_і_спокій». Тарас у паніці бігав із ноутбуком:

— Хто змінив? Це саботаж!

— А може, знак?

— Олесю, у нас була зустріч із інвестором! Він не зміг зайти в Zoom!

— Може, тому що ви у вітальні, а не в офісі?

— Це дім мрії, а не офіс!

— Тоді чому я в ньому як орендар?

У понеділок сталося велике — у Тараса зірвалася угода. Інвестор «не відчув професійного підходу», особливо після того, як з ванної кімнати на задньому плані вийшла Мар’яна в рушнику і крикнула: «Хто вкрав мій шампунь?!»

Тарас увійшов до спальні мовчки. Сів на ліжко. Зняв капці.

— Ми облажалися.

— О, ти помітив? — Олеся закрила ноутбук. — Я вже думала, ти в цьому чаті назавжди.

— Я хотів побудувати бізнес…

— А побудував гуртожиток. З вайбом дитячого табору та дієтою з батончиків.

— Це був поганий план?

— Це все ще був твій дім. Але я в ньому розчинилася.

— Чому ти не сказала раніше?

— А ти б почув?

Він мовчав.

— Я подумав, — тихо сказав він, — може, візьмемо офіс?

— Ти подумав?

— Так. І почнемо по-дорослому. З командою, але без «шумних брейнштормів» на моїй тостерній.

— А чайник?

— Куплю новий. Особистий. Із охороною.

— І кавомашину?

— З паролем.

— І роутер?

— Слово честі.

Через тиждень вітальня знову стала вітальнею. Мар’яна перебралася до коворкінгу. Вадим знайшов роботу в «нормальОлеся подивилася на Тараса, посміхнулася і прошепотіла: “Тепер у нас буде дім, а не стартап,” і цього разу він почув.