Справедливий компроміс

**Справедлива угода**

Марія відходила повільно й болісно. Виснажений безліччю хімій організм уже не боровся з хворобою. Та й сама Марія мріяла швидше звільнитися від мук, що тортували її останні місяці. Від знеболюючих вона перебувала у стані, наче під водою — то виринаючи до свідомості, то знов поринаючи в рятівну дрімоту.

Оленка приходила зі школи, заходила у кімнату, сповнену специфічним запахом важкохворого, й довго дивилася на маму. Та вже нічим не нагадувала ту, колишню — смішну, жваву. Лежала із заплющеними очима, і дівчинка напружено стежила за рухом грудей під ковдрою — дихає чи ні.

— Мамо. Мам, ти мене чуєш? — кликала Оленка.

Повіки Марії здригалися, але підняти їх не було сил. Тоді приходила бабуся й відводила Оленку.

— Ходімо, серденько, нагодую, потім уроки робитимемо. Нехай мама поспить.

— Та вона й так усе спить. Коли вже видужає? Хочу, щоб було як раніше.

— Ох, дитинко, мені б теж того хотілося. Сон — перше лікування,— говорила бабуся, ставлячи перед онукою миску гарячих борщу й силувано посміхаючись, щоб не розплакатися.

«Яка ж несправедливість — я жива, а дочка молода вмирає. І нічого не зробиш. Стільки молилася, у церкву ходила… Чим я Бога прогнівила?» — думала вона, важко зітхаючи.

Марія померла зранку. Ганна о третій встала в туалет, заглянула в кімнату — дочка лежала нерухомо, але ще дихала. Потім лягла й довго ворочалася. А коли заснула, їй приснилася маленька Марійка — сміялася, махала рукою й бігла, озираючись. «Постривай, куди?» — кричала уві сні Ганна й прокинулася.

Вона підвелася й пішла до кімнати дочки. Та лежала спокійна й чужа. Ганна зачинила двері. На кухні нагріла чайник, підігріла сирники для Оленки й тільки тоді розбудила її.

Оленка поснідала, вдягла шкільну форму й пішла до мами. Перед школою вона завжди заходила попрощатися.

— Не йди, нехай поспить,— зупинила її Ганна.— Ось, поклади яблуко в рюкзак.— Вона простягнула онуці червонобоке яблуко.

Дорогою до школи Ганна розсіяно слухала Оленку.

— Чого ти сьогодні така? — спитала дівчинка.

— Погано спала,— відповіла бабуся.

Повернувшись додому, вона одразу викликала швидку.

— Коли померла? Чому так пізно дзвоните? — допитувалася лікарка.

— Онуку в школу провожала. Не треба, щоб вона це бачила…

Потім чекала на машину — слава Богу, недовго. Встигли забрати Марію до повернення Оленки. Дорогою бабуся думала, як сказати правду, але нічого не вигадала. А вдома запізнилася — і Оленка вбігла в кімнату.

— А де мама? — обернулася вона до бабусі.

Ганна, втомлена від турбот, сказала перше, що спало на думку:

— У лікарню повезли.— І відвела погляд.

Можливо, дівчинка здогадалася чи образилася, що їй не сказали. Відмовилася вечеряти, залізла в кут дивана й відвернулася до вікна. Сил втішати її не було. Ганна замкнулася у ванній, відкрила воду й подзвонила Олегові, колишньому чоловікові Марії.

— Тобі чого? — відповів він роздратовано, гадаючи, що дзвонить Марія.

— Це Ганна Михайлівна, мати Марії. Вона сьогодні померла. Ти міг би забрати Оленку на кілька днів? Я сказала, що маму в лікарню поклали.

— Зараз приїду,— уже спокійніше відповів Олег.

За півгодини він був на порозі. Оленка побачила батька й навіть зраділа — досі була сердита на бабусю.

— Як справи? — він сів поруч.— У школі не набридло?

— Ні,— відповіла Оленка.— Маму в лікарню поклали. А бабуся не хоче їхати.

— Значить, не можна відвідувати. А я хотів запропонувати тобі прогулятися. У парк, морозива поїсти, у кіно…

— Правда?

Ганна тим часом збирала речі онуки. ПеІ коли вони виходили з дому, Оленка неначе відчула теплий дотик маминої руки на плечі — мов останнє благословення.