Сумна спостерігачка дощових струменів за вікном.

Бабуся Олена сиділа біля вікна і з сумом дивилася, як по склу текли краплини дощу. Третій день ллє, третій день небо плаче, ніяк не заспокоїться. Прямо як моє життя, лише сльози і більше нічого доброго. Для чого жила? Для чого по землі ходила? Щоб страждати? Тепер сама, зовсім одна, на всьому білому світі нікого, жодної рідної душі не залишилось.

Вчора її знов обдурили. Прийшли дві дівчини, подарунки почали роздавати, заговорили зуби і залишили без копійки. Ну як не повіриш? Адже люди ж вони, не безсовісні звірі. Адже не вперше обманюють, а я все вірю людям. Та що там казати, все життя обманювали.

У бабусі Олени по щоках потекли сльози. Не щастило їй у житті. Чоловік алкоголік помер. Сина посадили, там і загинув. Все здоров’я віддала заводу за гроші та грамоти. Скільки разів людям допомагала, а що в замін — лише обман і сльози.

Бабуся Олена підійшла до холодильника. Як тепер до пенсії дожити? Ще цілих десять днів. Навіть на хліб дрібниці немає. Позичати у сусідів? Та ви що, ніколи не позичала і не буду.

У холодильнику лежали два сирих яйця, пів пляшки молока і чверть батона. Ні, сьогодні не буду, мабуть, їсти, завтра поїм. Чи, може, одне яйце сьогодні, друге завтра? Ні. Краще завтра обидва.

Бабуся Олена знову сіла біля вікна. Погляд упав на сміттєвий контейнер. Ні, ніколи вона не піде до смітника, який сором. Що люди подумають… Краще лягти і померти одразу.

Сльози самі собою потекли по морщинистому обличчю. У двері подзвонили. Бабуся Олена пішла відчиняти. — Йду, йду. Хто там? — витираючи сльози, питає вона.

— Це я, Іван, бабо Олено, — почувся глухий голос за дверима.

— Іванко, — відчиняючи двері, зраділа бабуся, — Іванко мій приїхав!

Іван, колишній сусідський хлопчик, з яким вона часто водилась і наглядала за ним, поки його батьки були зайняті. Багато років його приводили до бабусі Олени. Спочатку приводили, ну а потім він сам став приходити і проводити з нею більшу частину свого часу. Іван для неї став як рідний син. Коли Ваня виріс, то поїхав кудись далеко шукати щастя. І ось як повернувся, одразу до неї, до бабусі Олени.

— Заходь, Іванко, заходь, — захвилювалась бабуся Олена, — от порадував.

— А ти що, плакала чи що, бабо Олено? — знімаючи куртку, питає Іван.

— Ну що ти, Іванко… чого мені плакати-то… Задрімала я…

— Я тепер фірму свою в наше місто переношу, так що тепер часто бачитись будемо. Та що з тобою, бабо Олено? Знову сльози на обличчі.

Бабуся Олена похитнулась і сперлась рукою об стіну.

— Це від радості, Іванко, від радості. Голова щось закружилася.

Іван підхопив бабусю, посадив на стілець і прямим ходом пішов до холодильника.

— Тепер я бачу від якої радості у тебе голова кружиться, — почула вона невдоволений голос Івана.

Через півгодини Іван приніс два пакети з продуктами і почав годувати бабусю Олену. Він підливав бабусі чай і розповідав про своє життя. А та зніяковіло усміхалася, дивлячись на стіл, завалений продуктами, та украдком сльози витирала. Ну звідки вони тільки беруться, ці сльози?

Так вони проговорили до самого вечора. Коли Іван йшов, у бабусі Олени затремтіли губи, і вона спробувала щось сказати.

— Що? Що, бабусю Олено? — питає Іван.

— Синочок, — прошепотіла бабуся.

— Бабусю Олено, — обняв він бабусю, — ніколи я тепер тебе не залишу. Тепер я завжди буду поруч.

Іван пішов, а бабуся Олена сіла на своє улюблене місце біля вікна і знову заплакала. Тільки сльози ці були зовсім інші.

— А я ж грішним ділом про людей стала погано думати, — говорить сама собі старенька. — Хіба можна про людей погано думати? Ось Іванко мій яким став. І гроші його зовсім не зіпсували. Все такий же добрий і уважний. Як приїхав, одразу до мене. Не забув стару. Ріднішого Іванка нікого у мене нема. Наче син рідний. Тепер і помирати не хочеться. Пожити ще хочеться.