Свекруха на межі терпіння.

Тетяна не могла терпіти свого зятя. Хлопець з сільської області, який ніяк не чув про хороші манери, працював водієм-експедитором, а по вечорах сидів у своїх комп’ютерних іграх. Вона зробила все, щоб уберегти Оксаненку від такого чоловіка, але він використав найбанальніший, але ефективний спосіб – змусив її дочку забеременіти.
Тут уже нічого не зробиш – Тетяна вдоволь переглядала серіали й чудово зрозуміла, що якщо зараз відправити дочку на аборт, то і внуців взагалі залишиться. Швидко влаштувала весілля. Це згуба ще й хотів вивезти Оксаненку в орендну хатку, гадає все! Вмістила їх у себе, навіть кімнату просторішу виділила.
— Доню, і чого знову твій у танки грає? — хизувалася Тетяна. — Ти цілий день з дитиною, дав би відпочити!
— Мамо, він стрес так скидає. Пограє й іде Юлю спати класти, — заодрила дочка. — Можеш уже й до нього не підганяти.
Ні, не такий він зовсім поганий, цей Микола. Тетяна давно похоронила чоловіка, а щойно почала вмовляти лампочки вдома змінювати. Він і кухонні шафи відремонтував, і смітник новий поставив, не думаючи про всю тяганину. Але краще жити з шафами, що не зачиняються, аніж прийняти за чужого, який загадав їх трикімнатну квартиру. Ще й кар’єру Оксані зруйнував – Тетяна завжди снила стати балетною танцівницею, але не змогла, а дочка мала чудовий талант. Тепер ж, після декрету, лише на вчителя танців у районному будинку культури. Ні, оце і є злий цей Микола, дуже злий.
А зять, здавалося, і не помічає її недоволення. Ходить, навіть бабою називає, буде й бабка йому знайшлася.
— Бабо, як ти смачно готуєш! — хвалив будь-яке її блюдо. Тетяні хотілося йому сказати, що в тарілці дочки котлета набагато смачніша – там відбірне м’ясо, а в його – куряче фарш і хліб.
— Що ж, інші біля комп’ютера не просто так сидять, а гроші заробляють, — заявляла якось Тетяна, наливаючи суп на вечерю – товстіший дочці, рідкіший зятю. — Побач, Ліза в сусідів сином програмістом працює.
— Я також на програміста подавався, — відповів Микола, пощипуючи буханик хліба, прихильний право руки, а хто йому вчив говорити з набитим ротом!
— І що, не подавався? — засміялася Тетяна.
— Ні, подався, — сказав зять. — А вчитися не зміг, відрахували мене.
— Прогулював, — кивнула Тетяна. — У танки грав.
— Ну, бабо! — втрутилася Оксана. — Микола по ночах працював, жити-то треба на що. Я йому казала, щоб на заочне досліджував, а він не хоче.
— Зрозуміло – тут і мати думати, а не кермо крутити, — додала Тетяна.
Дочка викликала шепотом, і Тетяна гордо відступила в свою кімнату.
Але більше, ніж самого зятя, Тетяна терпіти не мала його родню, яку бачила лише раз, на весіллі, але цього їй вистачило. Тож коли Микола, тремтячи очима, сказав Тетяні, що вони приїдуть на день, вона, мабуть, у обморок не впаде!
— Нехай в готелі ночують, — жорстко заявила вона.
— Я й їм так сказав, — пробурмотів Микола. — Але й на вечерю хотіли зайти, найближче познайомитись.
Тетяна тільки збирана відмовити, як по здоровому вживає Оксана:
— О, як добре! Я пиріг спечу й куряче яблучне святкове, а ти, мамо, свої пілав премієчний!
Тетяна зітхнула – як вона може образити доньку? Молоко ще й розлить…
— Гаразд, — глузкотіла вона. — Нехай заходять.
Як Тетяна й боюлася, гості були гучні й грубі, нічого не привезли, навіть подарунка для онука, а все намагались, що ціни в готелі вищі, а квартира в них така гарна.
На вечері мати Миколи, дивлячись, як Тетяна складає плов, раптом сказала:
— Сватко, ти цього брехня не тримай! Він їсть, немов не в себе. Ми його з інтернату забрали, а потім тільки їв. І не думав, що сестер своїх обідав.
Тетяна втратила контекст та переводила погляд від Миколи до світки, а потім до дочки. За виглядом останнього ясно, що й вона вперше це почувала.
— Ти мені про це не казав, — здивувалася Оксана.
— Відже! – озвалася свать. – Подяка! Ми його зростали, кусок хліба від серця відривали, а він взяв і додому. Учитись, бач, наумився. Ну, ми швидко з нього цю дурість вибили. Пригадували, скільки в нього грошей вкладено, а нам стати доньок. Роботу взяв, ту, одну виховали, а тепер другу приїхали замуж вести.
Ночувати гостей Тетяна не лишала. Стажала, коли Оксана йде Юлю спати класти, і підстрибала зятю.
— Так ти що значить, учіться опустив через те, що попрацював для цих? – вона небажимо махнула рукою Тетяна.
— Бабо, не хвилюйтесь про них погано, — попросив Микола. — Вони мене з інтернату усиновили, дім дали, годували – я до того ніколи не їв так смачно! — він замовк і додав. — Ну, як чесно, ви смачніше, ви так гарно для мене готуєте!
— А хочеться та сам не хотів? – уважна спитала Тетяна.
— Гадав, хотів, — сказав Микола. — Але спочатку сестру треба було підняти, а тепер у мене Оксаненка й Юля – їх годувати треба.
— Зрозуміло, — промовила Тетяна й пішла в свою кімнату.
Відтоді котлети у тарілці зятя були такі самі, як і в Оксаненки. А через тиждень Тетяна, з неймовірним виглядом, як з місця проходила, буркнула:
— Миколе, я домовилася, до нас адміністратором приймуть. Комп’ютери вміє налаштовувати?
— Умію, — замарозився Микола.
— От і добре. Зарплата аналогічна буде, а часу більше. Тож у мене одне вимога…
— Я погоджений, — урвала її Микола. — На все погоджений!
— Ви знову вчитися повертатимете, — закінчила Тетяна.
Оксана відстрибнула обійняти матір і з постійною вдячністю сплеснув:
— Мамо, ти в мене найкраща!
— А ще смачніше стало нарікати, — підтвердив Микола.
Тетяна плечами потяглася і зробила вид, що нічого зовсім не сталося. Ні, не такий він і поганий, цей Микола…
“Вітаю, сум”.