Своїм стає чуже

### Щоденник

«Чужа, але своя, рідна…»

Сьогодні до мене завітала Юля з Антошком. Ішли з магазину, занесли покупки й для мене. Обіймаючи мене, вона сказала: «Мамо Фаю, як ти тут?» Ми з нею вирішили вважати одна одну рідною. Мені вже шістдесят шість немало прожито, і не завжди щасливо. Та тринадцять років тому Бог послав мені випробування і винагороду.

Тої осені, сирої та похмурої, хтось постукав у двері. На порозі стояла молода жінка, брудна, в синцях. Я запросила її до хати.

«Заходь, доню, не бійся. Я тут сама живу… Що з тобою?»

Вона тремтіла. Я роздягнула її, напоїла гарячим чаєм. Вона плакала, а я гладила її по волоссю: «Поплач, полегшає…»

«Мене звати Юля,» прошепотіла вона.

Виявилося, вона втекла від чоловіка. Вони жили у райцентрі, але він бив її, а коли дізнався про вагітність, і зовсім лютим став. Вона бігла пішки, не знаючи куди, поки не вийшла на нашу Семенівку.

«Лише б з дитиною все гаразд,» сказала я. «Залишайся в мене.»

Так Юля й залишилась. Потім народився Антошко. Я допомагала виховувати його, вважаючи онуком, а Юлю дочкою. Одного разу вона запропонувала:

«Тіто Фає, можна я тебе мамою зватиму? Адже Антошко бабцею кличе…»

«Так, доню. Ти вже моя рідна.»

Селяни в магазині кажуть: «Твоя Юлька золото. І хлопчик виховний. Бог тобі її послав замість тої, рідної…»

І справді. Я була вдячна Богові за цю зустріч. Ми з Юлею дві самотні метелики вночі, які знайшли одне одну.

А потім у селі зявився Максим. Придивився до Юлі, полюбив її за лагідність. Антошка йому не завада діток він любив. Пропозицію зробив. Юля вагалась, але я порадила: «Він добрячий чоловік. Вийдіть. Антошка буде йому, як рідний.»

«А ти, мамо, знову сама?»

«Та ну, я ж поруч.»

Вони одружились. Потім народилась донька. Максим мене поважає, зве тещею. Я не самотня.

Але колись…

Виходила я заміж у сусіднє село за Аркадія. Народила дочку Віру. Спочатку жили мирно, але чоловік почав пиячити, зраджувати. Розійшлись. Потім вийшла за Захара добрячий був, не пив. Але коли я потрапила в лікарню, Віра… «приглядала» за ним.

Повернулась а вони в обіймах.

«Це мій дім! Іди куди хочеш!» вигукнула дочка.

Наступного дня вони пішов.

Захар через рік приходив, благав, але я не пробачила.

Віра ж зовсім відреклась. Одна сусідка стріла її в райцентрі:

«Як мати?»

«Якої матері? У мене її немає.»

Тоді я думала навіщо мені таке життя?

А тепер… Тепер у мене є Юля. Є Антошко. Є Максим і онучка.

Чужі? Ні. Вони мої. Рідні.