Сила почуттів

Колись, давно, у маленькому селі на Поділлі жив чоловік на ім’я Василь. Довго він сидів, дивився на телефон, мов чари на нього наводив. Стільки разів відкладав, а тепер, глибоко зітхнувши, нарешті натиснув кнопку дзвінка. Один гудок, другий… «Ні, не можу», — проклинаючи себе за боягузтво, вже збирався відмінити виклик, як раптом почув голос Миколи:

— Привіт, ледачий! Куди зник?

— Привіт… Так, справи…

— Усе гаразд? Допотрібна? — одразу заклопотано перепитав друг.

— Та ні, усе добре. Як у вас?

— Та нічого. Тільки Оленка мене турбує. Закохалась, уявиш? То ревє, то танцює. То з хати не вижену, то пізно вертається. І головне — мовчить, як партизан. А ти так і не одружився?

Василь ковтнув, ніби стрибав у воду з високого моста. Ось і настав той слизький момент.

— Ні, але збираюсь, — сказав він, голос раптом став тихим.

— Невже знайшлася та, що підкорила серце вічного холостяка? Час вже, друже, давно час. На весілля не забудь запросити — образишся, якщо пропустимо.

— Обов’язково. Без вас ніяк.

— До нас не збираєшся?

Василь цього й очікував. Тепер назад шляху нема.

— Я… вже тут. Приїхав.

— Як?! Що ж мовчиш, ледачий? У готелі зупинився? Марійка образиться. Коли до нас?

— Гей, повільніше! — засміявся Василь. — Заскочу якось.

Насправді він приїхав півроку тому. Але другу не обов’язково це знати. Купував хату, облаштовувався, з роботою вирішував, та й батько хворів. А найголовніше — через Олену не наважувався з’явитися раніше.

— Жодних «якось»! Чуєш? Знаю я тебе. Давай зараз же! — Микола запалився.

— Сьогодні пізно. Завтра, — пообіцяв Василь.

— Дивись, чекатимемо. Піду Марійку зрадію.

Ось так, перший крок зроблено. Якби тільки знав друг, яку пастку він їм із Марійкою готує, не радів би так… Олена могла б ним пишатися. А він поводиться, як боязкий хлопчисько, що боїться батьків своєї дівчини. «А Олена молодець, не зрадила. Диво… Я ж її немовлям на руках тримав, а тепер хочу на ній одружитися».

Але по порядку…

***

Дружба їхня зав’язалася ще на першому курсі — Микола, Василь і Марійка. Обидва закохалися в красуню з розумом. Багато хто за неюТа й досі вони живуть у тому самому селі, де маленький онук тепер бігає по подвір’ю, а Василь, дивлячись на Олену, усміхається, бо знає — кохання, як і земля, не старіє.