Син підходить до батька: «Подаю на розлучення – вже набридло! Права мати – дружина у мене лінива. Скільки ще можна самостійно вигрібати?»

Слухай, Андрію, я тобі так скажу, бо давно вже це треба було сказати. Ти підходиш до батька, Олекси, і кажеш:
Папе, я хочу розлучитися. Досить вже! Моя дружина Олена (або краще Зоряна) така лінива, що мені самому доводиться все робити. Скільки ще можна так жити?

Олекса, з його зморшками від сонця над Дніпром, тихо відповідає:
Прости мене, сину.

Ти, розгублений, питаєш:
За що?

Він каже:
За те, що не завжди був добрим до твоєї мами Марії. Це моя провина, що в тобі зявився темний куток думки про розлучення

Ти:
Що, не розлучатися?

Ні, промовляє він, навіть не думай про це.

Ти:
Терпіти до кінця?

Не треба терпіти, каже Олекса. Ти не терпиш її, а своє погане ставлення до неї. Якщо змінитися сам, зміниться все навколо.

Ти, зацікавлений, питаєш:
Як змінитися?

Він підказує:
Поглянь на свою дружину, як вчить Господь. Вона дар Божий для тебе, твоя радість, помічниця, мати твоїх дітей. Це крихка посудина, яку Бог поклав в твої руки, щоб ти тримав її ніжно, обережно, зберігав. Усе інше дрібниці! Якщо сьогодні вона чогось не вміє навчить. Ти сам не все вмієш, і це нормально. Якщо щось не встигає підкріпи її своєю силою і любовю. Якщо вона щось не знає розкажи ввечері за чашкою чаю, обійнявши за плечі. Ваш шлях тільки ваш, ваша любов тільки ваша. Той, хто посіє в тобі ненависть, ворог вашого дому.

Навіть якщо це твоя мати, брат чи найкращий друг не суди їх. Вибач і дай зрозуміти, що за свою дружину, за свою любов ти готовий без роздумів померти, а нікому не дозволиш навіть словом зачепити твою родину.

Ти питаєш:
А вас з мамою теж хотіли розлучити?

Олекса посміхається:
Ми й без «помічників» іноді сварилися. Дурні були, гордими. Але у вас інше життя. Бог вас не залишить. Просіть у Нього мудрості, поступайтеся одне одному, жалійте і потішайте. Любов зростає, а її велич і цінність розкриються тільки в старості, коли ввечері ти обіймеш свою дружину за плечі і не буде потрібних слів.

Бонус:

Той момент, коли ти, Андрію, мовчки сидиш і вперше за довгий час дивишся на Зоряну не як на проблему, а як на людину, що теж втомлюється, має слабкості і шукає тепла. Тобі стало соромно, що раніше бачив лише недоліки, а не ті очі, що колись світлились радістю поруч.

Тієї ночі ти повернувся додому, не сказавши жодного докору, просто підняв її, обійняв і тихо прошепотів:
Пробач, кохана. Я не бачив у тобі найцінніший дар мого життя.

Вона спочатку розгубилася, а потім в її очах запалився вогник той самий, що колись зєднав ваші серця. Не треба багато слів. Лише тиша, дотик і відчуття, що ви все ще разом.

Бо справжня любов не зникає вона часом засинає під шаром образ і турбот. Але якщо полити її увагою, терпінням і ніжністю, вона прокидається ще сильнішою, ніж була.

Тримай цей спокій, Андрію, і нехай ваш дім в Києві чи в будьякому селі буде наповнений теплом і миром.