Таємнича сила кохання

“Хімія кохання”

“Господи, роки летять, ось-ось й старітиму, а я досі не знаю, що таке справжнє кохання чи захоплення. Не ті чоловіки зустрічаються на моєму шляху,” думала про себе Соломія, сорокодворічна гарненька жінка.

Після скорочення на заводі, де вона пропрацювала майже десять років, вона влаштувалася у ТРЦ у відділ жіночого одягу. Речі там коштували чималих грошей, тому купували переважно ті, хто міг собі дозволити брендові шмотки.

Чоловіки заходили рідко, і то майже завжди з жінками. Зазвичай вони зі страждальними обличчями блукали між рядами, мляво відповідаючи на питання:

“Коханий, як тобі це на мені? А це плаття?”

Жінки дивилися на цінники, іноді закачували очі дешевих речей тут не було. А чоловіки покірно платили біля каси.

Соломія, спостерігаючи за покупцями, іноді заздрила: вона таке собі дозволити не могла. Та й куди їй? Робота, дім, іноді кафе чи кіно з подругою. Донька закінчила коледж, швидко вийшла заміж і махнула аж у Карпати з чоловіком обидва романтики.

Сама Соломія вдягалася стильно, але не яскраво, волосся світло-русе, зачіска довге каре. У першому шлюбі не пощастило: прожили з чоловіком чотири роки, розійшлися ініціатором була вона. Він так і не став сімянином, лише друзі й гулянки. Потім виховання доньки, школа Часу на знайомства не було, а може, просто ніхто не подобався.

У тридцять два роки зустрічалася з Маряном, колегою. Півтора року, а потім зняла рожеві окуляри: з нього гарного чоловіка не вийде. Не любив працювати, усі його “не цінували”. Скаржився постійно.

“Маряне, ти завжди всіма невдоволений. Що вони тобі зробили?” питала вона.

“Соломіє, ти що, не бачиш? Усі навколо змії, радіють, коли в тебе щось не виходить,” дивувався він.

“Ні, не бачу. У нас дружній колектив. А начальник чудовий, справедливий.”

“Ти в людях не розумієшся,” сердито казав Марян.

Тому Соломія з ним розлучилася. Були ще мимовільні знайомства, навіть на морі, але все якось минало.

У відділі вже були свої клієнти дружини заможних чоловіків, навіть дружина мера міста сюди заходила. Але чоловіки самотужки рідкість.

Одного разу у будній день, коли покупців не було, вона побачила привабливого чоловіка, який прогулювався між рядами та іноді дивився на неї. Він був за сорок, темне волосся неохайно зачесане назад, руки в кишенях. Ніби оглядав виставку сучасного мистецтва, а не одяг.

“Що йому тут треба? Може, нареченій плаття вибирає Але який гарний,” подумала вона, і від цієї думки стало сумно. Але він підійшов до каси, усміхнувся:

“Скажіть, де у вас плаття?” нахилився, читаючи бейджик, і вона відчула запах дорогого парфуму. “Соломіє?”

Вийшла з-за каси, повела його до платтів, а щоки палали, немов маки. Рада була, що він іде позаду і не бачить її збентеження.

“Що зі мною? Невже він так на мене діє?” лаяла себе.

Показала плаття, поспішно повернулася. У відділі були лише вони напарниця на обіді. Чоловік її хвилював, і вона вже уявила, як вони сидять у кафе

“Вибачте,” його голос перервав мрії. “Не допоможете?”

“Так, звісно. У чому справа?”

“Я вибрав плаття для дівчини, але боюсь, не вгадав із розміром. Ви приблизно однакові. Можете приміряти?”

Соломія подивилася на розкішне чорне плаття з італійського шовку та ручної мережива.

“Мабуть, дуже любить свою дівчину, якщо не шкодує грошей,” подумала вона з тугою, згадавши, як колишній дарував їй квіти з переходу.

Приміряла. У дзеркалі стояла красун