Телефонний дзвінок, який змінив усе.

Вночі стало лунали відгуки з телефону. Підняла слухавку і почула голос дочки.
— Таточко, це я, Анета. У мене катастрофа! Мене вигнали з дому. Завтра приїду до вас із Оленою, повинна жити в вас, — схлипувала вона.
— Слухай, Ането, у тебе більше немає батьків і немає родини, — сказала я, спробовавши зберігати спокій.
— Що? — перебила мене. — Що це означає?
Як може немає дому. Я ж єдина ваша дочка! Маю право на цю квартиру! — гукнула вона, майже криклою.
— Так, — сухо відповіла я, — більше не твоя квартира. Ми з Миколою вже його подарили Ірені, тепер вона господиня. Нас не цікавить ваша «дочка».
Не смілися вже тут з’являтися, — обірвала наш співрозмову.

Стала біля вікна, і в мене в думці виникла згадка про те, як все почалося… Це ж був той самий телефон. Раптово вранці розбудив мене дзвінок.
— Слухаю?
У трубці звучав майже шепот.
— Олено, це я, Тетяна.
— Таню, чому так пізно? Уже як б’ється спочатку, — злякана замігтіла я.
— У мене утікає кров. Сьогодні ложу в лікарню, а Іринці треба батько. Не дайте їй… не віддайте її в будинок для дітей, — заплакала вона.

Моя сестра завжди була собі на розсуд, але тепер її сміливо звопнула на край. Понад кілька років вона хворіла, але ховала це. Недавно втратила вагу, виглядала майже мертвою.
— Таню, чому не сказала раніше. Що з тобою? Щоб лікували?
— Олено, операція не обіцяє нічого, будь ласка не більше злилися, — вимогливо сказала Тетяна.

Ми через десять хвилин вже були в лікарні. Операція ще не розпочалася, але Тані не дозволили туди. У коридорі сиділа маленька Ірина — купа з тіла. Підійшла й обняла.
— Мамку будуть різати? У неї буде боліти? — голосно плакала дитина.
— Ні, мами буде спати. Вона не почує нічого.

Через кілька годин доктор оголосив, що сестра померла.
Забрали Іринку додому. Увійшла в кімнату Анети й сказала, що тепер дівчинка буде жити з нею. Анета скривилася, мовчки прикидала.
Через десять дні викинула з кімнати вісім Іринчиних речей. І так кожного разу, як пробувала їх поселити разом.
Змінили план: ми переїхали в зал, а Ірену поселили у нас. Ірина була сирітка, і від Тетянки ми ніколи не дізналися, хто батько. Тепер її щастя — в нас. Ніколи не рахували дітей на відміну. І Ірина, і Анета — наші дочки.

Час минув. Анета закінчила інститут, одружилася з багатим чоловіком Ярославом, що був значно старший. Нічого це не смущало. Швидко пакувала речі та переїхала до Ярослава.
Місяць потому відправила запрошення на весілля.
— Таточко, тільки, будь ласка, не візьміть до цього нашого „притулиста“. Не хочу її бачити!
— Ането, так не можна. Ірина для нас — сестра. Не обідати їй доведеться.
— Ніяк, її не буде! — буркнула Анета.
— Тоді й ми не приїдемо.
— От чудово, то й буде так, — ляснула трубка.
Після того я заплакала, але вирішила виїхати з Миколою в наш спасенний санаторій в Криму.
— Олено, а як би на весіллі Анети? — запитав чоловік.
— Бути не може, нас не звати.

Ірина допомогла вибрати санаторій.
— Ми ж у співбуття з вами, — з радістю кричала.

Разом ми з Миколою й стали Ірині батьками. Вона закінчила школу, ось інститут архітектури. Мама Тетяна була живописницею, дочка — по її стопах. Наш Микола підозрював у батькові знайомого, але не розповів. Ірина наша дочка.

Відновилися роки, виповнило Ірині 18. Саме в цей день Миколу настигла хвороба. Потрібно дорогое ліків. Запитала Анету:
— Ти ж пам’ятаєш свій Ярослав, з тобою багатий чоловік. Може, позичиш…

Мовчанка в трубці. Не витримала — гукнула:
— Добре, піду поговорю. Перезвінить.

Чекала години. Анета, як думаєте, перезвінила?
— Олено, Ярослав вирішив мені подарувати автомобіль. Або ліків — або машини. Він поставив умову.
— Дівчино, ми повернемо!
— Ні, ми так не рахуємо. Яких місяців страшно чекати. А Ярослав завтра чи ніколи.

Рушника з руки впала. Усі слова — як ножі.

— Олено, ми продамо мамину квартиру, — озвалася Ірина, яка була в кімнаті. — Не зможу там жити й так. Щоб і тато від якоїсь біль. Пропонуйте нижчою ціною, ми отримаюмо, щоб на оплату цього ліка.

Дівчинка справді вирішила наш квиток. І чесно — як мудра жінка — не змогла з розумом опиратися. Продали квартиру, отримали гроші, ліків отримали. Микола відновився.

Через рік розписали Ірину. Стас — фермер. Дім біля села, родина багата, задум вже консервний завод.
Ми з Миколою приїжджали щотижня, жили поруч, душа в душі.

Про Анету згадували лише в Криму, саме той санаторій, який ми й раніше будували. Іринка вибирала путівки.

Кожного разу я думала: як можна було виховати дочку, яка його життя ставить нижче капоту аварії. Ірина, втративши матір і ставши сиріткою, любила нас більше за все на світі.

Живіть тільки за любов. Вона — найцінніше, що може з’явитися в твоєму житті.