Тиждень без Оксани

Мене звати Богдан Кравчук, мені шістдесят сім, все життя пропрацював на заводі в Кременчуці, зараз на пенсії. Розказую цю історію так, як воно було насправді — не так, як сусідка Галина Петрівна потім переказувала біля під'їзду, ніби я тиран якийсь.

У понеділок вранці, коли Оксана складала сумку до доньки в Полтаву, я не витримав і сказав: "Їдь уже, хай тобі грець, може я хоч трохи відпочину від твого щебетання." Вона глянула на мене так, наче я з глузду з'їхав, покрутила пальцем біля скроні, схопила пакет з варениками для онуків і пішла на маршрутку. І знаєте — я не жалкував ні секунди. Двадцять три роки шлюбу, а вона досі кожного вечора вмикає той серіал про лікарку Ольгу, і я вже напам'ять знаю, хто там кого зраджує.

Зачинив хвіртку, розправив плечі — думаю, нарешті. Тиша. Спокій. Ніяких серіалів, тепер подивлюся футбол і новини без коментарів. Кота Ваську, її улюбленця, відразу вигнав з крісла, кошик з пряжею запхав за диван і сів у своє крісло біля вікна, звідки видно всю вулицю Шевченка аж до магазину.

Перемикав канали — нудно. Вимкнув телевізор. Пройшовся хатою — порожньо, навіть годинник на кухні цокає якось голосніше, ніж завжди. Десь опівдні розігрів борщ, обпік пальці об каструлю, сів їсти і за звичкою гукнув: "Оксано, хліба подай!" А у відповідь — тільки холодильник загудів. Без її коментарів навіть новини дивитися нецікаво — з ким тепер сваритися про підвищення тарифів на газ?

Дістав колоду карт, згадав, як вона мене щовечора обіграє в дурня і регочемо потім, як діти. Ніч без її сопіння і ранкового грюкання каструлями — навіть заснути не міг, крутився. Собака сусідський Рекс і той, здається, сумував, бо не гавкав так завзято на листоношу — звик, що Оксана йому кістку через паркан кидає.

Наступного дня вже нервувався, дратувався, хата здавалася холодною, як вчорашня каша на плиті. До вечора здався зовсім. Насупився, зателефонував доньці, попросив дати матір до слухавки і проковтнув свою гордість. Тихо додав у трубку: "Не діло самому сидіти."

Оксана повернулася за годину. Одразу вилаяла мене за розгардіяш на кухні, погладила кота, витягла пряжу з-під дивана. Ввечері знову карти, чай з чебрецем і сміх. Я програв, буркочу: "З тобою спокою немає… може, ще раз з'їздиш кудись відпочити?" Оксана тільки посміхнулася — вона й так знала, що цей буркотливий дід і дня без неї не витримає.

А тепер про те, чого вона не бачила — бо мене вдома не було, поки телефонував доньці. Я тоді ще зайшов до Ваньки, сусіда через два двори, той все допитувався, чи не продам гараж, бо йому машину нема де ставити. Сиджу в нього на кухні, він чай наливає, а я дивлюся на його дружину Надю — вона йому й слова сказати не встигає, як він уже все зробив: і воду приніс, і онука забрав зі школи. І думаю собі: а я ж двадцять три роки чекав, поки Оксана мені хліба подасть, замість того щоб самому встати і взяти.

Ваньці про гараж я так і не дав відповіді — сказав, подумаю ще. А сам додому йшов через город, де в мене помідори того літа зовсім пожовкли без поливу — Оксана завжди сама доглядала, я тільки картоплю копав раз на рік. Стою біля тих кущів, дивлюся на суху землю і думаю: ось воно, і в хаті так само все пересохло без неї, тільки я цього раніше не помічав.

Коли вона повернулась і на кухні порядок наводила, я мовчки взяв лійку і пішов поливати помідори — вперше за все літо сам, без нагадування. Оксана визирнула у вікно, побачила мене з тою лійкою і нічого не сказала, тільки головою похитала. А ввечері, коли вже карти розклали і я вкотре програв, вона раптом заявила: "З завтрашнього дня поливаєш город сам, я своє відробила." Я спробував заперечити, мовляв, жарти жартами, а вона витягла зошит, куди записувала городні справи — хто коли поливав, підв'язував, полов, — і поклала переді мною: "Тут усе за останні п'ять років. Тепер твоя черга, Богдане, а я поїду до дочки, коли схочу, і без твого дозволу."