Три жінки на межі конфлікту

Мама, свекруха і я на межі

— Ти впевнена, що дитині не зашкодить, якщо ти їстимеш буряк? — запитала свекруха, помішуючи борщ.

— Мам, вона вже третій день той борщ варить, — зітхнув Олег. — Можна, я просто доїм і піду на роботу?

— Цей борщ — лікувальний! — свекруха підняла ложку. — А твоя мати взагалі солить, як із гармати. Такий дитині точно не на користь!

— Вибачте, я народила трьох, — спокійно відповіла Наталія Петрівна, мати Оксани, дістаючи з холодильника каструлю. — І всі живі. А це борщ із квасолею. Білок!

— Свекрухо, квасоля — важка їжа! Ми не в селі!

— А у нас не в шпиталі! — відчепилася Наталія Петрівна.

Оксана сиділа на кухонній табуретці, обіймаючи свій живіт і мріючи, щоб хтось вимкнув звук. Вагітність наближалася до сьомого місяця, і раніше вона думала, що головне — щоб не нудило. Але тепер знала: головне — зберегти розум між двома жінками, кожна з яких хоче «як краще».

Свекруха переїхала одразу, як дізналася про вагітність. «Онук! Перший! У вас тісно, а я буду допомагати». Мати Оксани — через тиждень: «Ти в мене одна, я все кину і приїду». Так у дворкімнатній квартирі оселилося три господині.

— Я вагітна, а не хвора, — тихо сказала Оксана чоловікові на вухо, коли він повернувся ввечері.

— Я знаю. Потерпи. Це скоро закінчиться. Мама після пологів поїде.

— А моя?

— А твоя… може, теж. Може, вони подружаться?

Вони не подружилися. Вони почали змагатися.

Спочатку — у прибиранні. Вранці мати Оксани мила підлогу, до обіду свекруха перемивала, «бо протяг, пил, інфекція». Потім — у покупках. Дитячі боді з’явилися у трьох екземплярах — на 56, 62 і 74 розмір. Усі рожеві. Хоч ніхто не знав, хто народиться.

Але головним полем битви став крісло-гойдалка.

— Я його обрала! — заявила свекруха.

— А я купила! — відповіла Наталія Петрівна.

— Та я перша про нього сказала!

— А я перша занесла!

— Воно буде в моїй кімнаті, — рішуче підбила підсумок свекруха.

— З якої речі?! — обурилася Наталія Петрівна. — Оксана годуватиме в кріслі. Нехай стоїть у неї.

— Я, власне, у кріслі планувала спати після пологів, — тихо вставила Оксана. — З малюком.

— Навіщо тобі? Ти втомишся! Нехай малюк зі мною! — скрикнула свекруха.

— Або зі мною! — не поступалася мати.

— А я, вибачте, де?! — не витримав Олег. — Я ж батько!

— Ти можеш спати на кухні. Там диванчик, — хором відповіли обидві.

Наступного дня крісло зникло. Його не було ні в кімнаті Оксани, ні у свекрухи, ні у Наталії Петрівни.

— Де крісло? — запитала Оксана.

— Від’їхало, — відрізала свекруха.

— Сховане, — прошипіла мати.

Війна досягла піку. На кухні тепер варили не борщ, а мовчання. Різке. З уривчастими поглядами. Олег затримувався на роботі. Оксана їла йогурти у ванній.

— Я більше не можу, — сказала вона ввечері. — Це моя дитина. Моє тіло. Мое життя. Я не просила цих «подвигів».

— Ну… вони хочуть допомогти, — м’явся Олег.

— Вони хочуть контролювати. А ти мовчиш. Бо звик. А я — ні.

Тієї ночі Оксана погано спала. Вранці, не поснідавши, пішла по оголошеннях. До обіду повернулася з ключами.

— Це що? — запитав Олег.

— Орендуємо квартиру. Дворкімнатну. Світлу. Я вже підписала договір.

— Оксано…

— Я не йду від тебе. Я йду до себе. Якщо хочеш — поїдемо разом. Якщо ні — побачимось на виписі.

Він мовчав.

За півгодини вона вийшла з валізою. Унизу, біля під’їзду, стояло крісло-гойдалка. В’язаний плед, подушка з кошенятами. Вона посміхнулася. Потім подзвонила у «благодійний приймальник». За дві години крісла не було.

Нова квартиНова квартира пахла вільно, і Оксана вперше відчула, що дихає на повні груди — тепер усе було так, як вона хотіла.