Це все через тебе

— Оленко Петрівно, там на дитячому майданчику якийсь незнайомий чоловік до вашої Соломійки чіплявся.

— Як то — чіплявся? Ганнусю, що ти кажеш? Де він? Хто?

— Звідки ж я знаю! Підійшла до нього, хотіла запитати, хто такий, а він як підскочить від мене — тільки п’яти заблищали.

— Щось мені не подобається. Соломійко! Доню, іди до мене!

П’ятирічна дівчинка з весело торчащими у різні боки косичками підбігла до Олени й сяюче посміхнулась.

— Мам! Я там таких цуценят бачила!

Олена напружено вдивлялася в обличчя доньки, намагаючись зрозуміти, що трапилося на майданчику за її відсутності. Соломія виглядала як завжди, але материнське серце все одно стиснулося.

— Де ти бачила цуценят? Хто тобі їх показував?

Дівчинка здивовано подивилася на матір, потім знизала плечима:

— Ніхто не показував, я сама бачила. Їх там троє: два чорненькі, а один у білих цяточках. Пішли, я тобі покажу.

Олена схопила доньку за руку й суворо запитала:

— Хто до тебе підходив? Якийсь дядько? Що він тобі казав? Він чіплявся до тебе?

Обличчя Соломії ще більше витягнулося від здивування.

— Мам, ти що? У тебе губа тремтить. Ніякий дядько до мене не чіплявся, з чого ти взяла? Просто підійшов симпатичний чоловік і спитав, чи знаю я Олену Петрівну Ковальчук.

Серце жінки єкнуло. Хто це міг бути? Невже він? Інакше хто б цікавився нею, знаючи точно, як її звуть?

— Як він виглядав? Той симпатичний чоловік?

Але Соломія не встигла відповісти, бо телефон Олени завібрував у кишені. Дзвонив чоловік, і не відповісти вона не могла.

— Так, коханий?

Думка про дивного «симпатичного чоловіка» не виходила з голови. Розповідати чоловікові, що незнайомець підходив до Соломії, Олена не збиралася, та й доньці суворо наказала мовчати.

— Щоб тато зайвого не хвилювався, — пояснила вона, а дівчинка зайвих питань не задавала.

Усю ніч Олена ворочалася в ліжку, борючись з безсонням. Вранці прокинулася з жахливим головним болем та розбитістю — не хотілося ні рухатися, ні думати. Будь-який поворот голови викликав мігрень, і вона вирішила присвятити день собі, без прибирання чи готування.

— Давай сьогодні сходимо до ресторану, — запропонував чоловік, і Олена із задоволенням погодилася.

Їхній другий шлюб був зовсім іншим, ніж перший. З Дмитром вона почувалася, як за кам’яною стіною, намагалася не засмучувати його й отримувала натомість любов і тепло.

— Чудова ідея! — сказала вона, посміхаючись.

Настрій поступово покращувався, але, виходячи з дому, Олена помітила біля сусіднього під’їзду знайому чоловічу постать. Завмерла на місці, відчуваючи, як бешкетує серце, і напружено вдивлялася в темряву.

— Оленко, ну годі! — почувся з машини голос Дмитра.

— Мам, сідай! На кого там вилупилася?

Олена повільно сіла на пасажирське місце, не відводячи очей від незнайомця, який стояв за кілька метрів від них. Автомобіль рушив, а в середині у неї залишився неприємний присмак.

У ресторані Олена так і не змогла розслабитися, а коли Дмитро вийшов поговорити по телефону, її відволік голосок Соломії:

— Мам, а біля дому я знову бачила того симпатичного чоловіка.

Олена ледве стримала зойк. Поглянула на доньку й остаточно усвідомила: той, хто викреслив її зі свого життя більше десяти років тому, знову повернувся. Думки про нього були важкими, в’язкими, мішаниною чудового й жахливого. І як тепер із цим жити?

— Ти бачила його ввечері? — автоматично запитала Олена, і дівчинка кивнула.

— Так, коли ми їхали до ресторану. Він стояв біля сусіднього під’їзду й уважно дивився на нас.

Після вечері, яка далася їй з великими труднощами, Олена з полегшенням підвелася зі столу й рушила до виходу. Дмитро взяв її за руку й тихо запитав:

— Що трапилося, Оленко? Ти зовсім не та.

Вона хотіла мовчати, але не змогла. Занадто любила чоловіка, щоб приховувати від нього важкі думки.

— Дмитре, Андрій повернувся.

Чоловік зупинився, відпустив її руку й схвильовано подивився на неї:

— Андрій? Він тобі дзвонив?

— Мам, а хто такий Андрій? — втрутилася Соломія.

— Це мій… знайомий, — ухильливо відповіла Олена, потім подивилася на чоловіка: — Він не дзвонив. Вчора й сьогодні я бачила його біля дому. То точно він.

Дмитро нічого не відповів. Сіли в машину, поїхали додому. Під’їжджаючи до дому, Олена зрозуміла: зустріч із Андрієм таки відбудеться. Він стояв на сходах, вдивляючись у машини, а потім побачив її.

— Ти права, — сказав Дмитро, — Схоже, це він. Знайшов тебе.

— Дозволиш меніОлена зітхнула, подивилася в очі синові та сказала: “Проходь до хати, Андрію, але грошей у мене для тебе немає, бо ти вже давно вирішив, що твоя мама мертва.”