Тварини у під’їзді на Вишневій

У дворі на околиці Луцька, у той листопадовий день, коли дощ стає напівснігом і лізе за комір навіть під теплим шарфом, Оксана Дмитрівна Ковальчук поверталася з аптеки на розі Вишневої. У сумці — таблетки від тиску, батон і пачка чаю подешевше. До пенсії лишалося одинадцять днів і триста вісімдесят гривень.

За рядом гаражів вона почула звук — не котячий, не вітряний. Третій раз повторилося те саме шарудіння, і Оксана Дмитрівна, яка нікуди туди йти не збиралася, звернула.

Картонна коробка з-під холодильника стояла впритул до стіни гаража. Зверху — притиснута цеглиною. Не випадково впала, хтось поклав навмисно.

Всередині, на мокрому картоні, вовтузилися троє щенят. Чорно-руді, з великими лапами не по зросту. Двоє тулилися одне до одного. Третє, найменше, з білою латкою на грудях, лежало окремо і майже не подавало голосу.

— От тобі й маєш, — сказала вона вголос сама до себе.

Стояла над коробкою хвилини зо три. У голові все складалося чітко, як у бухгалтерській відомості: триста вісімдесят гривень, одинадцять днів, квитанція за газ, яку вона другий тиждень боялася відкрити. Собак вона зроду не тримала, навіть у дитинстві в Ковелі, звідки родом.

Тоді найменше цуценя тонко пискнуло. Не жалібно — просто перевіряло, чи є ще хтось поряд.

Вона нахилилася, підняла коробку і зрозуміла: не донесе.

До під'їзду було метрів двісті п'ятдесят. Зупинялася тричі. На останній зупинці, біля лавки коло дитячого майданчика, до неї підійшла сусідка з четвертого поверху — молода жінка, яку Оксана Дмитрівна знала тільки в обличчя, завжди та поспішала повз з дитячим візком.

— Допомогти?

— Та ось… знайшла за гаражами.

Жінка зазирнула в коробку і замовкла. Дивилася не на Оксану Дмитрівну, а кудись у бік гаражів.

— Хазяї знайшлися, — сказала вона, і прозвучало це недобре.

— Куди їх нести?

— Додому, куди ж іще.

— Давайте я візьму. Марина мене звати, з дев'ятнадцятої квартири.

Марина підняла коробку однією рукою, притримуючи дно. Оксана Дмитрівна йшла поруч — і вперше за довгий час їй було з ким мовчати без ніяковості.

Квартира зустріла звичною тишею — телевізор вона вмикала лише заради голосу в кімнаті, фікус на підвіконні пережив усіх родичів, а в коридорі досі лежав старий лінолеум, який мав замінити ще покійний чоловік, та так і не встиг. Коробку поставили на кухні, біля батареї.

— Ковдру якусь маєте, щоб не шкода?

— Є плед, він все одно ні на що вже не годиться.

Мокрий картон полетів у смітник. Оксана Дмитрівна витерла кожне цуценя рушником — і поки терла, вони обм'якли й затремтіли дрібно.

— Це нормально, — сказала Марина. — Відходять від холоду.

З їжею було складніше. У холодильнику знайшлася каструля гречки, три яйця і шматок масла. Оксана Дмитрівна розвела кашу теплою водою, розім'яла виделкою, поставила блюдце на підлогу. Двоє накинулись одразу, штовхаючи одне одного мордами. Найменше не підійшло.

— Погано їй, — сказала Марина.

— Бачу.

Оксана Дмитрівна сіла на табуретку, поклала цуценя на коліна і почала годувати з пальця, крапля за краплею. Ковтало через раз.

Марина мовчки сфотографувала — коробку біля батареї і худу руку літньої жінки з маленькою чорно-рудою голівкою на долоні.

— Кину в наш будинковий чат? Де про воду й сміття пишуть.

— Кидай. Тільки навряд чи комусь там до того діло.

Тієї ночі Оксана Дмитрівна майже не спала. Перенесла коробку в кімнату, підклала грілку — пляшку з теплою водою, замотану в рушник. Найменша так і не поїла толком, лежала на пледі, дихаючи часто й дрібно.

О третій ночі жінка витягла її, поклала собі під бік, накрила краєм ковдри.

— Ти вже давай, — сказала вона в темряву. — Я через тебе останні гроші на кашу перевела.

Цуценя завовтузилося, знайшло тепло, затихло — уже інакше, спокійніше.

Тепер про це саме розповідає той, з чиєї коробки все й почалося — Тарас Мельник, сорок один рік, водій маршрутки № 12, живе в тому ж дворі, у третьому під'їзді.

Я тих цуциків не топив і не викидав здихати, хай там хто що подумає, коли побачить фотки в чаті. У мене сучка на дачі під Луцьком, у батьків городі, окотилась — вісім штук зразу. Я до ветеринарки возив, стерилізувати збирався, руки не дійшли, вона й нагуляла. Троє з восьми лишилися, коли роздав кому міг — сусідам, знайомим по роботі. А цих трьох нікуди не могли пристроїти. У мене однокімнатна, дружина алергічна, теща каже — ще собак мені в хаті бракувало.

Я не хотів, щоб вони на морозі здохли просто на вулиці, тому й коробку закрив — щоб коти не дістали, і собаки бродячі теж, там за гаражами зграя ходить. Думав, хтось побачить, забере. Дурне рішення, знаю. Але я тоді за тиждень втратив роботу на два дні — маршрутку в ремонт поставили, грошей і так тонко, а тут ще щенята ці. Совість, звісно, гризла, я навіть виходив другого дня подивитися, чи хтось узяв. Коробки вже не було.

А потім у будинковому чаті бачу — фотки. Моя коробка, мій шифер зверху… тобто це не я, цеглину хтось інший поклав, я шифером накривав, значить хтось перекладав. І підпис: "хтось притиснув зверху, щоб не вилізли". Читаю і розумію — про мене пишуть, хоч імені ніхто не назвав. У чаті одразу почалося: "хто зробив таке", "треба поліцію", "живодер". Я сидів у своїй квартирі і мовчав, бо соромно було зізнатися вголос, при дружині.

Дзвінок пролунав о пів на дев'яту ранку — це вже Оксана Дмитрівна дзвонила в двері під'їзду, а не мені, я потім дізнався. Прийшла ветеринарка з сусідньої вулиці, Марина покликала знайому лікарку оглянути найменше цуценя безкоштовно. Виявилось — переохолодження і зневоднення, нічого невиліковного, треба було просто вигрівати й крапельницю поставити. Врятували.

Я тоді ввечері сам прийшов до під'їзду номер один, де Оксана Дмитрівна живе. Довго стояв біля дверей, перш ніж подзвонити. Вона відкрила в фартуху, з рушником через плече, і я побачив за нею на кухні картонну коробку — вже суху, з тим самим пледом.

— Це я, — сказав я. — Ну, коробка ця… моя сучка окотилась, я не знав, куди подіти.

Вона дивилась на мене мовчки секунд десять, потім сказала:

— Заходь, раз прийшов.

На кухні я побачив, як найменше цуценя, те, з білою плямою, вже саме лакало з блюдця, вже без нічиєї допомоги. Оксана Дмитрівна дістала з шухляди зошит, у якому записувала свої витрати — я побачив рядок "каша, масло, яйця — 94 грн" і поруч "телефон ветлікарки — Марина записала".

— Триста вісімдесят гривень у мене було до пенсії, — сказала вона, не піднімаючи очей від зошита. — Тепер двісті вісімдесят шість. І оце троє на моїй шиї до кінця життя, мабуть.

— Я заплачу, — почав я, — скільки треба…

— Мені твої гроші не треба. Мені треба, щоб ти дав слово: вона в тебе на дачі більше не окотиться так, як зараз. Або віддай кудись, або стерилізуй нарешті.

Я записав номер тієї ветлікарки собі в телефон при ній же, тут-таки, за столом. Через тиждень повіз свою сучку на операцію, заплатив дев'ятсот гривень, квитанцію привіз показати — сам не знаю навіщо, мабуть, щоб самому повірити, що зробив.

Двох цуценят Оксана Дмитрівна за місяць пристроїла — одне забрала родина з сусіднього будинку, друге — колега Марини з роботи. А те, найменше, з білою плямою, лишилося в неї. Назвала Кузею. Я його бачу тепер щоранку, коли виходжу машину прогрівати — сидить на підвіконні третього поверху, дивиться на двір, на ті самі гаражі.