Ти куди зібрався? А хто буде готувати?

— Ти куди це зібралась? А хто нам готувати буде? — здивувався чоловік, помітивши, що Тоня робить після сварки з його матір’ю…

Тоня глянула у вікно. Сірість, хоч і була весна. У їхньому маленькому містечку десь на заході України сонячні дні були рідкістю. Можливо, саме через це його мешканці часто були похмурими, не дуже привітними.

Тоня все частіше відчувала, що більше не може посміхатись, а зморшка на лобі ставала глибше, додаючи їй років.

— Ма! Я пішла гуляти, — голосно заявила її донька, Оксана.

— Добре, — кивнула Тоня.

— Що добре? Гроші дай.

— Що, тепер і гуляти вже безкоштовно не можна? — зітхнула жінка.

— Ма! Ну які питання?! — втрачала терпіння донька. — Мене чекають! Швидше, будь ласка! А чому так мало?

— На морозиво вистачить.

— Ось ти скнара! — кинула Оксана, але відповіді матері вже не почула, бо вийшла за двері.

Ну й ну… — похитала головою Тоня, згадуючи, якою доброю дівчинкою Оксана була до підліткового віку.

— Тоню, я голодний! Ще довго?! — гаркнув роздратовано чоловік, Олег.

— Іди, їж, — байдуже сказала вона, поставивши на стіл тарілку.

— А подаси сюди?

Тоня мало не впустила каструлю. Чого він надумав…

— Їсти в кухні, Олег. Хочеш — їж, не хочеш — як хочеш, — зазначила вона й сіла за стіл одна.

Минуло хвилин п’ятнадцять, як Олег зайшов на кухню.

— Холодне… фу.

— Поки йдеш.

— Я ж попросив! Ні любові, ані граму турботи! Ти ж знаєш, що я футбол дивлюсь! — кидаючи в рот шматок курки, хмикнув Олег. — Несмачне.

Тоня тільки закотила очі. З цим футболом Олег був просто невпізнанний. Парі, атрибутика, дорогі квитки… захопився, хоча в молодості не виявляв інтересу до спорту.

Не сідаючи за стіл, Олег схопив пиво для настрою, чіпси «від голоду» і знову пірнув до телевізора. А Тоня лишилася на кухні зі стосом брудного посуду.

Дарма готувала. Ніхто не оцінив.

Втомлена після зміни, вона працює старшою медсестрою в лікарні. До неї зверталися з проблемами люди, роздратовані, хворі. І так виходило — на роботі стрес, а вдома — не куточок тепла, а друга зміна. Подай-принеси-попери-прибери.

— А ще є? — чоловік поліз за новою пляшкою в холодильник. — А чому немає?

— Ти все випив! І я ще купувати це повинна?! Май совість, Олеже! — не витримала вона.

— Які ми ніжні… — хмикнув чоловік і грюкнув дверима, бігом до магазину по пиво задля нового матчу.

Тоня вирішила лягти спати, бо завтра багато роботи. Але заснути не могла. Вона хвилювалась: де донька гуляє, з ким? За вікном вже стемніло, а Оксани все не було. Зателефонувати вона боялась, бо дочка починала кричати.

— Ти мене перед друзями зводиш! Перестань дзвонити! — кричала Оксана у слухавку. Після таких розмов Тоня припинила дзвонити, заспокоюючи себе тим, що дочці виповнилось 18 років. Працювати вона не хотіла, вчитися теж. Школу закінчила і взяла паузу, аби знайти себе.

Ледь задрімавши, Тоня почула радісні вигуки чоловіка. Здається, хтось забив гол. Потім він почав голосно обговорювати гру з сусідою, який випадково зайшов і залишився. Згодом сусід привів подругу, і влаштували вони «вболівання» втрьох. А пізно вночі прийшла Оксана, грюкнула тарілками, затупотіла і пішла спати. Як тільки в домі затихло і Тоня нарешті могла заснути, почав голосно нявчати кіт, вимагаючи їжі.

— У цьому домі, крім мене, хтось може нагодувати кота?! — злісно й втомлено від мігрені й безсоння вибігла з кімнати Тоня. Їй хотілось, аби її почули, але дочка була в навушниках і лише покрутила біля виска. А Олег хропів перед телевізором з пляшкою в руці.

«Набридло… як же все це набридло!» — подумала Тоня.

А наступного дня їй зателефонувала свекруха.

— Антоніно, мила, ти ж пам’ятаєш, що час садити розсаду? І в село треба б з’їздити… прибрати.

— Пам’ятаю, — зітхнула Тоня.

— Тоді завтра і поїдемо.

Єдиний вихідний Тоня працювала на дачі під керівництвом свекрухи.

— Що ти як мітлою махаєш?! Треба інакше тримати! — командувала з лавки вона.

— Мені майже п’ятдесят, Віра Іванівна, розберусь сама… — дозволила собі відповісти Тоня.

— От якби Олег…

— Де ваш Олег? Чому не приїхав? Маму свою не привіз на дачу? Що ми з вами автобусом три години тряслись? А ви все Олег, Олег…

— Він втомлений.

— А я? Ви думаєте, я не втомлююся?

І тут понеслось… Тоня пожалкувала, що не прикусила язика. Віра Іванівна була жінкою балакучою і своєрідно чесною. Але ії справедливість була однобокою і на Тоню не поширювалась. Все своє життя Віра Іванівна тільки те й робила, що обожнювала Олега, а Тоня для неї була робочою конячкою, яку вона милосердно терпіла.

Назад жінки їхали в різних кінцях автобуса. А наступного дня Віра Іванівна поскаржилася сину на невістку, і той кипів.

— Як ти сміла на мою маму рот розкрити?! — кричав Олег. — Якби не вона…

— Що? — схрестивши руки на грудях, запитала Тоня. Вона зрозуміла, що більше не хоче терпіти таке ставлення до себе.

— Ти б так і працювала в поліклініці! — витягнув він козир з рукава, нагадавши, що Віра Іванівна допомогла їй влаштуватися в обласну лікарню. Там зарплата була вищою, звісно, але всепоглинаючий стрес компенсував всі переваги. Тоня не раз пожалкувала, що пішла на поступки і проміняла спокійну місцеву поліклініку на лікарню. — Ти що це робиш? — запитав обережно чоловік, дивлячись на дії Тоні.

Те, що вона зробила, Олег навіть уявити не міг.