Ти поїдеш, а ми залишимось у домі”, – запевнила свекруха.

“Поїдеш ти собі, а в хаті будемо жити ми”, – сказала свекруха.

Нарешті настала весна і скоро літо. Марія Іванівна сиділа у вітальні мого будинку під кондиціонером. Свекруха зручно влаштувалася в кріслі й по-діловому сказала, що з появою кондиціонера їй стало ще затишніше, адже тепер можна не виходити й не страждати від спеки.

— Так, без кондиціонера було би сутужно, — відповіла я. – Добре, що я вирішила встановити його ще до настання спеки.

Свекор похвалив нас за вдалу покупку, а чоловік засяяв, мов зірка на різдвяній ялинці. Від батька рідко чути похвалу. Не буду приховувати, мені також було приємно почути від Остапа, що це все моя заслуга.

Заміський будинок я отримала у спадок від свого рідного дядька. Кілька років я займалась ремонтом, поступово замінюючи електропроводку, укладаючи нову підлогу і купуючи меблі та техніку. Усе в цьому будинку зроблено з любов’ю та моїми руками, адже всі кошти виходили з моєї кишені. Того дня я дивилася на кімнату, де все було комфортно, затишно, і думала, що дочекалася цього моменту – через пару тижнів можна переїжджати на ціле літо. Свекруха категорично відмовлялася зрозуміти мої натяки, лише повторювала, що згодна зі мною, що жити за містом – це ідеально.

— Олено, ти права! Нам з Василем тут так добре жити, подалі від гомінкого міста.

Всередині мене зростала напруга. Зимою батьки чоловіка поселилися у моєму домі, бо в квартирі їм не хотілося жити, на пенсії мріяли бути ближче до землі. Марія Іванівна натиснула на Остапа, він, відповідно, на мене, і я дозволила їм пожити до літа. Потім дізналася, що старші часто запрошують гостей – молодшого брата чоловіка з родиною, які теж можуть жити у мене тижнями. Мені це не подобається, крім того, я оплачую комунальні послуги, і ми з чоловіком привозимо продукти для батьків. Терпіння моє луснуло, коли свекруха сказала, що їй не вистачає басейну і попросила сина його купити, а той погодився. Я вивела чоловіка в сусідню кімнату.

— Любий, ти не забув, що за два тижні починається наша відпустка? Ти не думаєш, що час повідомити твоїм батькам і попросити їх повернутись додому? Твоїй мамі натяки не зрозумілі.

— Олено, ну ж час ще є? Куди квапитись?

— Що значить є час? Нам ще потрібно всі речі розкласти й перевезти. Скажи, будь ласка, своїй матері, що пора збиратись, а не гостей запрошувати.

У цей момент до нас увірвалася свекруха. Ніколи не думала, що вона може підслуховувати.

— Ти подивись, яка важлива персона! Заговорила!

— Не зрозуміла, ви нас підслуховуєте?

— Так! Я повинна знати, що у тебе на думці!

— Тоді чудово. Син ваш не поспішає говорити, а мені повторювати не доведеться, можете починати збиратись.

— Ні! Навіть не збираюся! Ви молоді, можете й потерпіти, а нам, старим, потрібен комфорт.

Увесь цей час Остап мовчки сидів на дивані, мене не захищав, навпаки, потім сказав, що я не права, а матір треба слухати. У цей момент я зрозуміла, що вони для мене чужі люди, немає нічого спільного з ними, та й не хотілося більше бути частиною цієї родини.

— Знаєте, що? Я даю вам рівно 15 хвилин на збори, а потім просто викличу поліцію.

Свекруха почала кричати, свекор намагався мене вмовити, а чоловік мовчав.

— Не витрачайте час, у вас залишилось всього-на-всього 12 хвилин. Ба більше. Остапе, ти також можеш іти, я на розлучення подам.

— Навіщо так зразу категорично? Невже через такий дріб’язок ми будемо розбивати сім’ю?

— Так, розлучення. Треба було не маму слухати, а бути з дружиною на одній хвилі. Я втомилася, тому хочу жити сама. Прощавайте.

Коли за родичами зачинилися двері, я зрозуміла, що тепер сама керую своїм життям, і ніхто мені не вказує. Я стала вільною.