Ти сама запропонувала взяти маму, я ж не змушував!

— Та ж ти сама запропонувала взяти маму до нас. Я тебе не нав’язував, — сказав Кирило Насті.

Настя після інституту влаштувалася в організацію, де вже працював Кирило. Він одразу помітив скромну симпатичну дівчину. Як старожил, провів їй екскурсію по офісу, а після роботи чекав біля виходу на своїй машині. Так вони почали зустрічатися, а через півроку одружилися.

Кирило щойно купив квартиру, але грошей на ремонт не лишилося. Допомогли батьки Насті. Молоді з запалом взялися облаштовувати своє перше гніздечко: бігали по магазинах, вибирали шпалери, а по вечорах самі їх клеїли. Інколи кликали друзів на допомогу. Робота йшла весело й швидко. Настя вибирала меблі й дрібнички для затишку. Закінчення ремонту відзначили гучно. Тепер можна було просто жити й радіти.

— Класно, правда? Давай з дітьми почекаємо. Ось у відпустку поїдемо, відпочинемо, тоді й… — говорив Кирило Насті.

Стоя́в теплий червневий день, у повітрі кружляв тополиний пух. Настав сезон відпусток. Молоді вечорами обговорювали, куди поїдуть, вибирали готель, купували квитки. Але біда прийшла звідки не чекали, і про відпочинок довелося забути.

Одного ранку, коли Настя підфарбовувала вії за кухонним столом, а Кирило чекав, поки закипить кава, задзвонив телефон.

— Настю, кава готова, — сказав він і підніс трубку.

Вона налила гарячий напій і піднесла чашку до губ.

— Що?! — раптом скрикнув Кирило.

Рука Насті здригнулася, вона обпекла губи, а кава розлилася по столу.

— Що трапилося? — спитала вона, помітивши зміну у його обличчі.

— Мама в лікарні. Сусідка подзвонила. Я поїду, дізнаюся. Ти сама доберешся на роботу? Попереди, що я затримаюся.

— Так, звісно, — Настя дивилася на кавову пляму.

— Пізніше прибереш. Маршрутка чекати не буде, — сказав Кирило, і Настя слухняно побігла.

Вона йшла до зупинки, коли повз неї проїхав Кирило, коротко подавши сигнал. Вона махнула йому у відповідь, облизуючи обпеклі губи.

— Що з мамою? — спитала Настя, коли через три години Кирило завітав до офісу.

— Погано. Параліч. Права сторона не рухається, не говорить. Лікар сказав, що шансів мало. Сама вона не зможе жити.

— То давай візьмемо її до нас. Що тут думати? Чи ти пропонуєш щодня до неї їздити? Її ж годувати треба, пелюшки міняти… А так не витрачатимемо час на дорогу.

Кирило погодився. Насті навіть здалося, що він саме цього й чекав.

Через три тижні Ізольду Львівну, матір Кирила, привезли з лікарні додому. Настя з чоловіком віддали їй свою спальню.

— Може, відпустку почергово візьмемо, щоб за нею доглядати? Як її саму залишити? — шепотіла Настя на кухні.

— Настю, ти ж жінка, тобі зручніше. Залишайся вдома, а я на роботі домовлюся, щоб ти працювала дистанційно. Всі гроші вкинули в квартиру. Сидалку не потягнемо. Ще ліки купувати, масаж робити… — сказав Кирило, і Настя знову послухалася.

Вона крутилася, як білка в колесі. Годувала Ізольду Львівну з ложки, міняла підгузки. Щойно сідала за комп’ютер — мати кликала її. А ще треба було йти в магазин, готувати їжу. Коли Кирило повертався з роботи, Настя валилася з ніг.

Втома й образа на чоловіка, який взагалі не допомагав, а до кімнати матері заходив лише, щоб привітатися, накопичувалися. Вона робила помилки у документах, і начальник повертав їх на переробку. Потім подзвонив і сказав, що Кирило попросив її звільнити. На її місце взяли іншого…

— Невже ви не можете самостійно тримати ложку? Ну допоможіть же мені хоч трохи! — зривалася Настя на Ізольду.

— Як ти міг усе вирішити за мене? — лаяла вона чоловіка.

— Ти не справляєшся.

— А ти міг би й допомогти. Я з усіх сил стараюся… Більше не можу. — Вона сіла за стіл і схопилася за голову. — Я збожеволіла від цього запаху. Часто міняю підгузки, але во— Що ж, — глибоко зітхнула Настя, — тепер я вільна, як той тополиний пух у червневому вітрі.