— Ти серйозно пропонуєш подарувати його татові машину? Чи це твоє уявлення про підтримку жінок?

— Ти це серйозно? — голос Володи тремтів не від подиву, а від спроби стримати те, що потім доведеться шкодувати. Він сидів на краю дивану, втупившись у коробку з суші, які вони з Оленою так і не почали їсти. — Ти реально купила собі Porsche?

— Не Porsche, а Taycan. Електричний. Ти б хоча б назву запам’ятав, якщо збираєшся мені допікати, — відповіла Олена, навіть не відриваючи очей від телефону. У стрічці «Інстаграму» її колега виклала фото з конференції в Берліні. Усі в піджаках, але п’ють шампанське. Як завжди.

У квартирі пахло васабі, роздратуванням і щойно вимитою ванною — Олена на автоматі протерла кахель перед приходом Володи. Хоча вже знала, що це не допоможе.

— Я просто не розумію, навіщо тобі така машина? — Володя підскочив і почав ходити по кухні. — Ти ж не гонщик. Не мільярдер. Ти що, думаєш, тебе будуть більше поважати, якщо ти їздитимеш на цьому… космічному кораблі?

— Так. Саме так. А ще я зможу паркуватися не десь на околиці, а на нормальних місцях, де є зарядка. І, уяви, мені не доведеться стояти у пробках, бо в Taycan є адаптивний круїз. Це не про понты, Володю. Це про комфорт, безпеку і — тадам! — мої гроші.

— Ти чула, що сказав батько? — натиском проговорив Володя, ніби повторював заучений аргумент.

— Так, на жаль, мій слух ще не відключився. — Олена нарешті поклала телефон. — Він сказав, що жінці непристойно мати таку машину, бо це викликає «нездорове збудження у чоловічому суспільстві». Цітую дослівно, між іншим.

— Він просто переживає. Він старої закалки.

— Він засохлої закалки, Володю. І ти туди ж, якщо зараз не скажеш щось, що хоч трохи нагадує підтримку.

Володя розплющив рота, ніби хотів щось сказати, але закрив його назад. Ніби всередині нього був радянський телевізор — звук є, картинки немає.

— А чому не можна було зі мною обговорити? Ну ми ж родина. Я міг би…

— Що? Порадити взяти KIA Ceed, як у твоєї мами? Чи взагалі передумати і купити тобі «дідусевий» універсал?

Він усміхнувся, але без радості:

— Ага, дякую за довіру.

Олена зітхнула і подивилася на нього, як дивляться на табуретку з тріснутою ніжкою: ніби ще тримає, але сідати вже страшно.

— Володю, у тебе коли-небудь було відчуття, що ти можеш робити те, що хочеш? Без огляду на чиїсь думки, очікування, капризи?

— У мене не такий рівень доходу, як у тебе, якщо ти про це.

— Не про гроші, а про внутрішню свободу.

Він знизав плечима, ніби такі слова викликають у нього алергію.

— Ти ж знала, що мої батьки не такі. Ти знала, на що йдеш.

— Я сподівалася, що вони хоча б мене поважати почнуть. Або ти.

Тиша у кімнаті стала густішою, ніж учорашній плов з кіоску біля метро. Володя знову сів, понуро опустивши очі.

— Вони просто вважають, що ти маєш бути… ну, жіночнішою.

— Ага. І бажано без прав, без думки і з вічною подякою за обручку? — Олена гірко посміхнулася. — Ну, вибач, я не додаток до борщу. Я — самостійна людина, між іншим.

Він відвернувся. І в цю мить, як у театрі абсурду, у двері постукали. Надто впевнено для кур’єра. Надто тихо для сусідки.

— Це мама, — видихнув Володя, підводячись. — Вона хотіла заїхати, подивитися, як ми живемо.

— Вона «випадково» опинилася поруч? Чи тепер у неї трекер на мою машину? — Олена підняла брову і встала, поправляючи блузку.

— Просто… будь м’якшою, добре?

— Я й так як гель для душу. А тобі пора навчитися бути не губкою.

Двері відчинилися. Ганна Михайлівна увійшла з пакетом з «Сільпо», з виглядом людини, яка приходить не у гості, а на ревізію.

— Ну, здоровенькі були, голубчики. Ось вам корисний салатик, без нітратів, варто трохи про здоров’я подумати. — Кинула погляд на Олену, ковзнувши очима по її підборах. — А ти чого така гарненька? На бал збираєшся?

— А я завжди така. Не можу собі дозволити виглядати як пенсіонерка у декреті, — спокійно відповіла Олена.

— Ти про кого це зараз? — Ганна Михайлівна насупилася.

— Про абстрактний образ, не беріть до серця. Хоча, якщо приміряли — значить, підійшло.

— Володику, а ти їй це дозволяєш говорити? — звернулася свекруха до сина, ігноруючи Олену як офісний принтер у вихідний.

— Він мені не доглядач. І не перекладач з української на сімейну, — Олена пройшла повз, забираючи суші з кухні. — Ви, мабуть, хочете чаю? Чи одразу перейдемо до обговорення моєї «негіднІ коли вона повернулася з автосалону за кермом нового червоного Taycan, Лера, що сиділа поруч, раптом сказала: “Знаєш, я теж куплю собі таку колись — без дозволу і без вибачень.”