У нашій родині було двоє дітей: сестра народилася на півтора року після мене, а головними завжди були дорослі.

У нашій родині було нас двоє. Сестра народилася на 1,5 року пізніше за мене. У той час дітей не вважали центром всесвіту, головними були дорослі. Закатити істерики на вулиці навіть у голову не приходило в будь-якому віці. Тим більше, щось вимагати в магазині.
Однак вдома ми бійкували. Різниця у віці виявилася невеликою, грали разом, а де спільні інтереси, там і суперечки. Без криків і сліз не обходилось. Терміново потрібна була саме та іграшка, якою заволоділа сестра. Обділена дитина ридала на всю квартиру. Розумні доводи не діяли.
Моя мама (викладачка, професорка інституту) не вдавалась у довгі пояснення. Не карала, тим самим не даючи приводу розкрутити біду на повну силу. Стояти в кутку і там схлипувати від жалю до себе.
Мудра мама діяла інакше. Мама співчувала:
– Ти теж хочеш погратися з цією лялькою?
– Аааааа, вона не дає!
– Тобі прикро, будеш плакати?
– Дааааа! Ыыыыыы…
– Добре, плач! Іди на кухню, сідай і плач. Скільки тобі треба часу, п’ять чи десять хвилин?
– Десять! Ааааа!
– Я ставлю годинник, коли стрілка дійде сюди, значить час закінчувати.
Пам’ятаю свої відчуття – жодного блаженства. Одне діло, коли відчитали, покарали – святе діло повідомити всьому світу про несправедливість, що коїться. Зовсім інше, коли дозволили ревіти в своє задоволення. Час тягнувся, сльози не вичавлювались, стрілка рухалася ледве-ледве. Я ридала незрозуміло для чого і для кого, заздрячи сестрі, яка гралася в кімнаті:
– Мамо, скільки мені залишилось плакати?
– Ще дві хвилини!
– Аааа, ыыыыыы!
– Мамо, я більше не хочу!
– Все, накидалася? Йди грати!
Ну, нарешті! Я бігом кидалася до іграшок, забуваючи про ту ляльку, з якої розпочалась істерика. У домі довго панували мир і спокій. Сваритися бажання не було. Раптом знову доведеться ридати цілих десять хвилин? Звідки взяти стільки сліз? Закінчувати на середині – теж не справа, якщо дозволено істерити на повну програму. Здавалося, наче не виправдала довіри. Навіщо починала?
Усім нам іноді потрібно виплеснути емоції. Посваритися, покричати. З віком людина вчиться контролювати поганий настрій. Дитина ще не вміє з цим впоратися.
Мама нами диригувала. З одного боку – дозволяла ридати, щоб зняти стрес, а з іншого – встановлювала рамки, не даючи капризу перерости в повномасштабну істерику, яку добре не закінчити.
Метод я успішно застосувала зі своїми дітьми.
Діяв безвідмовно.