Унікальна істота

Спеціальна. Про таких як я кажуть – «вона має дар». А я завжди вважала це карою. Але почнімо з постання. Коли мені був місяць, мама залишила мене під дверима дитячого будинку. Чому? Мабуть, в неї теж був цей «дар», і вона не хотіла, аби він зростав у мені. Факт у тому: я виростала в дитбудинкові, не знаючи батьків. Мою особливість вперше помітила вихователька Маргарита Анатоліївна. Діти гралися, і один хлопчик відібрав мою іграшку. Раптом, її словами: «Клянусь, Артемко відлетів до килима в інший кут кімнати, а ти забрала свою іграшку назад». Маргарита Анатоліївна, добра душа, зрозуміла – я особлива, і якщо хтось довідається, мене не залишать у спокої. «Не можу дозволити, щоб тебе забрали на експерименти», – не раз казала вона. Тож вона не лише виховувала мене, а й допомагала приборкати мої здібності. Коли люто злилась, могла пересувати предмети і навіть людей. Рано відчувала біополя довкола. Не потрібно було вітатись, щоб зрозуміти, що за людина. Гарно? З одної сторони, та. Але мені здавалось, люди тепер відчували мою відмінність і уникали мене. Жодна прийомна родина не захотіла мене всиновити. Було важко, так як усім, я прагнула ніжності, любові, справжньої родини, зрозуміти, хто така мама. Мала лише одну подругу в дитбудинкові – Даринку. Скорочено – Дарина їй було не до вподоби, тож я називала її Даринкою. Чудова дівчина, ми веселилися разом. Вона була моєю родиною, а я – її. Даринка знала про мої здібності і нікому не зраджувала, ніколи не просила використати їх користі заради. Я була вдячна. Даринка вже втрачала надію знайти родину, адже їй було п’ятнадцять. А всі ж знають – старших дітей беруть рідко. Одного разу Даринка вскочила до кімнати, очі палали. Мене обдало її скаженою енергетикою. – Що трапилось? – Оксанко! Уяви! Мене усиновлюють! У мене буде родина! Даринка підскочила до мене, обняла за плечі і закрутила по кімнаті. – Знайшлись люди, які мене хочуть! Яка ж я щаслива! Потім зупинилась і серйозно подивилась на мене. – Не сумуй, обов’язково приїжджатиму до тебе! А коли і тебе усиновлять, дружитимемо родинами! Ходи, швидше їх покажу, вони біля кабінету директорки! І потягла мене за руку. Ми спинились біля дверей якраз у момент, коли вони розчинилися. Вийшла пара. Великий чоловік з широкими плечима, гострим підборіддям, виразними щоками. Я миттєво відчула усе біополе обох. І мені це геть не сподобалось. Від чоловіка випромінювалось щось потужне, навіть не просто сила – насильство. Грубість. Злість. Жінка була жахливо слабка і налякана. Я відчувала дику втому і порожнечу. – О, Дариночко! – чоловік осміхнувся. Мене аж перекосило. – Майже все оформили. Завтра вже поїдеш з нами додому. Дарина кинулась обіймати його. І тоді я відчула ще один спалах енергетики чоловіка. Воно нагадувало любов, але ні – це не батьківська любов до дочки. Щось інше, схоже на хтивість… Ми повернулись у кімнату. Дарина скакала, не стримуючись, а я сиділа на ліжку, намагаючись усвідомити все. Може, мені здалося? – Ну що ти? – Даринка сіла поруч. – Не засмучуйся так, побачимось, обіцяю. – Даринко, мені не сподобалась та пара. Щось там… не так. Отой чоловік, він злий. Похмурі брови Даринки ссунулись. – Годі, Оксанко! Навіщо говориш таке? Ти що, заздриш? Я так довго чекала! Матиму родину! А Тарас Іванович такий милий, ми розмовляли, вони такі сяючі, такі добрі! Тарас Іванович казав, у мене буде велика кімната! Уявляєш? – Даринко, ти ж знаєш, я відчуваю людей! – Оксанко, відчепись! Кожну пару перевіряють психолог і директорка. Вони чудові кандидати. Він працює, сидить удома, я весь час проводитиму з мамою! У них усі довідки. Якби вони були маніяками
І тепер, коли Антоніна та я разом вже три роки під маминою люблячею опікою під Києвом, я усвідомила, що мій дар – це не тягар, а благословення Боже, яке врятувало нам життя та подарувало справжню родину у Львові, де сонце гріє наш двір щодня.