Усе буде добре, сину…

Все буде добре, сину…

«Богданку, сину, це мама», — почувся в трубці тихий голос.

Богдана завжди дратувало, що мати наголошувала, ніби це вона дзвонить. Немов він не впізнає її голосу. Скільки разів пояснював — на екрані ж видно, хто телефонує.

В матері був старий кнопковий телефон. Він купив їй новий, сучасний, але вона відмовилася:

— Стара я вже для таких штук. Краще подаруй… Олені. Її донька їй такого не купує. Буде рада.

Олена справді зраділа, швидко освоїла гаджет. Богдан подарував його не просто так — щоб у разі чого вона негайно йому повідомила. І вніс свій номер у пам’ять.

— Мам, я знаю, що це ти, — усміхнувся Богдан. — У тебе все гаразд?

— Сину, я в лікарні.

По спині Богдана пробіг холод.

— Що трапилося? Серце? Тиск? — запитав він поспішно.

— Операцію завтра робитимуть. Грижа запалилася. Біль нестерпний.

— Чому раніше не подзвонила? Я заберу тебе до Києва! Там і лікарні кращі, і лікарі досвідчені. Відмовися від операції! — голос його тремтів.

— Не хвилюйся, сину. Пам’ятаєш Олега Івановича? Він дуже хороший…

— Мам, слухай мене! Я приїду завтра зранку. До того часу нічого не роби! — перебив він. Голос матері став ледве чутний.

— Не турбуйся. Все буде добре, сину. Люблю тебе… — У трубці залунали короткі гудки.

Богдан глянув на екран. Чорний фон, білі цифри — дванадцять година ночі. Останні слова матері звучали глухо, немов здалеку. Вона ніколи не дзвонила так пізно. Щось не так. Він набрав її номер — ніхто не відповів. Набирав знову і знову — марно.

Богдан відірвався від комп’ютера, підійшов до вікна. Другий день ішов сніг із дощем. За нормальної дороги до села п’ять годин, а зараз і всі шість. Треба їхати зараз, щоб не гнати, але встигнути до операції. Хто знає, коли її призначили. Дорогу в райцентр, напевно, розвезло. Але ж він їде не в село, а до лікарні.

Вимикаючи комп’ютер, згадав, що забув зарядку. Повернувся, взяв і вийшов у коридор. «Якщо щось забув і повернувся, подивись у дзеркало», — згадалися материні слова. Богдан глянув на своє відбиття: обличчя втомлене, очі тривожні. «Мати сказала — все буде добре. Вона ніколи мене не обдурювала», — подумав він і вийшов.

Вже в авто задумався, чи не подзвонити Олені. Вони з матір’ю сусідки, дружили віки. Але він працює по ночах, а в селі лягають рано. Чому ж вона не подзвонила? Тривога знову стиснула серце. Двигун прогрівся, і він вирушив.

Скільки разів пропонував матері переїхати до нього. Хата в нього велика, місця вистачить. Але вона відмовлялася: «Сину, ти молодий, я тобі заважатиму. Мені тут добре. Нікуди не поїду».

Ох, мамо, мамо… Чому раніше не подзвонила? Завжди боялася зайвий раз турбувати, бути для когось обузою.

Тепер Богдан зрозумів, що його насторожило. Голос у неї був дивний, глухий, немов говорила через перешкоду. А останні слова й взагалі ледве розібрав. І голос був винуватий. Напевно, думала, що розбудила серед ночі. Так пізно вона ніколи не дзвонила.

Грижу в неї давно знали, на погоду реагувала, боліла. Але мати тягла, не йшла до лікаря. То городи садити, то врожай збирати, то Олена занедужала — не може кинути. Завжди знаходила причини.

А він сам? Живе недалеко, машина є, а навідати — часу не знаходив. Теж знаходив собі виправдання.

Мати була доброю і ніжною. Але й за справедливістю слідкувала. Коли йому було шістнадцять і він уперше прийшов додому під ранок, вона чекала. Подивилася на нього — роз’язного, розкутого від поцілунків — і строго промовила:

— Де поспішав? А як одружишся? Готовий? Бо потім витимеш, як вовк. Іди спати, очі мої на тебе не дивляться. — І відвернулася.

Наступного дня вона його ігнорувала. Це було вразливіше за крик. Потім, коли вона відійшла, він спитав:

— Ти чого на мене накинулася? Усі гуляють. Ти ж теж колись гуляла?

І мати розповіла, як закохалася у сімнадцять. Як цілувалася під солов’їні трелі. А коли завагітніла, коханий злякався й тікав. Врятував її від ганьби батько Богдана. Сказав, що це він був із нею. Призначили весілля. Але незадовго до нього, під час копання картоплі, стався викидень. Батько все одно одружився. А Богдан народився лише через вісім років…

Темно. Дорога одноманітна, машин мало. Очі самі заплющувалися. Двічі Богдан ледь не потрапив у аварію. Вперше відчув, ніби хтось штовхнув його. Очуняв — а він вже на зустрічній. Добре, що нікого не було.

У лікарні, старій цегляній двоповерхівці, горіло кілька вікон. Працювали там лише троє: терапевт, хірург із асистентом. Складні випадки відправляли до міста, дрібні операції робили на місці.

Богдан постукав у двері. Думав, довго чекатиме, аВін зрозумів, що мати дзвонила не для того, щоб попросити допомоги, а щоб попрощатися.