Увійшов до пекарні з порожнім шлунком і ще порожнішим серцем. Мені було лише вісім, і я не пам’ятав, коли востаннє їв щось тепле.

Завітав до пекарні з пусті шлунком і ще порожнішим серцем. Мені було всього вісім років, і я не памятав, коли востаннє їв щось гаряче.

Тітонько чи можна хоча б шматочок хліба, навіть чорствого? прошепотів я, тремтячим голосом.

Жінка окинула мене зневажливим поглядом і вказала на двері.

Геть звідси, малий! Іди працюй, як усі! гаркнула вона, випіраючи прилавок.

У горлі стиснувся ком, і я вже хотів відступити, коли радісний голос перервав тишу.

Та годі вам, жінко! це був літній чоловік, що стояв біля вітрини. Хіба не бачите, що це дитина?

Нехай батьки дбають, відчепилася вона.

Я опустив очі, бажаючи провалитися. Але чоловік присіп, поклав мені руку на плече.

Не бійся, сину. Ходімо, я тебе частуватиму.

Того дня він забрав мене до себе, нагодував гарячим бограчем, дав ліжко й щось важливіше місце, де я не почувався сміттям.

Онуків у мене немає, промовив він усміхненим голосом. Можеш стати моїм?

Я стихнув, щоб не розплакатися, і кивнув.

Так, дідусю.

Роки минали, і той старий став моєю родиною, моєю опорою та причиною вчитися. Він змусив мене пообіцяти, що колись я допоможу іншим, як він допоміг мені.

Час пролетів, і одного разу мене, вже лікаря, викликали до лікарні. У операційній стікала кровю жінка. Коли я ввійшов і побачив її, серце завмерло це була та сама пекарка.

Операція тривала довго. Я згадував її крик, але й теплу руку дідуся, що врятував мене від вулиці. І тоді зрозумів.

Кілька годин потому жінка прокинулася.

Це ви мене врятували? прошепотіла вона, затуманеним поглядом.

Я глянув на неї спокійно.

Так. І звинувачуйте в цьому того, хто колись повірив, що я вартий другого шансу.

Вона розридалася. А я лише посміхнувся, відчуваючи, що мій дідусь тепер, звідти, пишається мною.