Вартість радості

**Ціна щастя**

Лежачи на дивані, Денис прикрив очі й прислухався до звуків у домі та за вікном. Крізь склопакети долинали приглушені сигнали клаксонів, сирени поліції чи швидкої. У сусідній квартирі сперечалися, десь дзвонив телефон, хльопнули двері…

Раніше він любив так лежати й слухати, здогадуючись, у якій квартирі дивляться телевізор, а в якій сваряться, на якому поверсі зупиниться ліфт…

— Знову мрієш? А уроки зробив?..

Денис міг би присягнути — це не здалося. Він почув мамин голос: далекий, але живий. Він здригнувся й розплющив очі. Кімната пуста, двері в передпокій відчинені. І якби зараз звідти, із пітьми, вийшла мати — він би не здивувався, а зрадів. Але мати більше ніколи не зайде до кімнати. Вона померла тиждень тому. А її голос — це фантомний біль.

Денис сів, спустив ноги на підлогу, відчув ступнями м’який ворс килима. *«Я з’їду з глузду, якщо залишуся тут. Треба було брати зворотній квиток на наступний день після похорону, в крайньому разі — на другий»*. Він уперся ліктями в коліна й, схопившись за голову, почав гойдатися.

Раптовий дзвінок змусив його здригнутися. Лікоть зісковзнув із коліна, голова ринула вниз. Денис підвівся, узяв телефон із столу, навіть не глянувши на екран. Погляд уперся в аркуш на столі: *«Сину, рідний мій!..»*

— Денис, це тітка Марина. Ти як? Важко, мабуть, там самому? Може, таки до мене приїдеш?

— Ні, усе нормально. — Він відклав телефон, склав листа й сховав у шухляду шафи.

Він не може більше бути сам. Вже й голоси почали чутися. Взяв телефон, прогортав контакти. *«Мішко, старий інститутський друг. Ось хто мені потрібен!»*

— Мішку, привіт! — сказав Денис, почувши голос друга.

— Привіт! Щось я не…

— Не впізнаєш? Швидко ж ти забув старого друга. Не чекав такого від тебе.

— Постривай. Денис?! Ти що, приїхав? — радісно скрикнув у слухавку Мішко.

— Приїхав, а мене, як бачу, не чекали й забули, — образився Денис.

— Та не забув я тебе, чортяка. Не чекав — це правда. Ти зараз де?

— Вдома, — серйозно відповів Денис.

За тоном друга Михайло одразу зрозумів — щось трапилося.

— Мама?

— Померла. Тиждень тому поховав. Дев’ять днів уже минуло.

— Співчуваю. Я бачив її півроку тому. Виглядала погано, схудла. Я навіть не одразу впізнав. Ще довго тут пробудеш?

— Три дні.

— Приїхати до тебе? Або… Краще давай до нас. З глузду, мабуть, там з’їдеш сам.

— До нас? — перепитав Денис.

— Так, я ж одружився. На Олені. Уявляєш? Вона тут стоїть, передає привіт і теж кличе. Давай зараз же. Якраз до обіду встигнеш. Так, тільки адреса в мене тепер інша. Квартиру з жінкою в іпотеку взяли.

— Кажи адресу, — діловито промовив Денис.

*«Ото справи, одружився. Олена ще з першого курсу по Мішкові сохла, а він то з Насткою, то з Іркою крутив, поки я йому очі не відкрив…»* Денис швидко зібрався й викликав таксі.

Дорогою попросив зупинитися біля крамниці. Купив з Мішком коньяк, вино для Олени, коробку цукерок і м’ясну нарізку.

Ліфт чекати не став — пішов сходами на шостий поверх. Останні два дні не виходив із дому. Приємно було розм’ятися. Проходячи повз квартиру на третьому поверсі, раптом почув якесь завивання — то лі дитина, то цуценя. Зупинився.

— Гей, хто там? — запитав, притулившись до дверей.

Звуки стихли. Денис постояв і вже хотів іти далі, як із-за дверей знову почулося протяжне скигління.

— Хто там плаче? — спитав він.

— Я не плачу, а співаю, — відповів дитячий голосок.

— А чого біля дверей співаєш?

— Маму чекаю.

— А де вона? Ти що, сам? — здвинувся Денис.

— Мама до бабусі в лікарню поїхала, а мене замкнула. Я хворію.

— Як це замкнула? А скільки тобі років?

— П’ять. А ти хто?

— Я Денис. Ішов повз, почув твою пісню.

— А я Артемко. Хочеш, розповім тобі віршика про Святого Миколая?

— Давай, — погодився Денис.

Він слухав і посміхався. У дитинстві й сам такі вчив, тільки забув.

— За віршик подарунок належить. Тільки як я його тобі передам? Ти ж зачинений. Я зараз до друга зайду на хвилинку й повернуся. Добре?

— Який подарунок? Ти Святий Миколай?

— Ні. Чекай, — сказав Денис і пішов далі.

Двері відчинив Мішко і одразу скубнув Дениса в обійми.

— Привіт, друже! СкількиДенис обняв Алєну міцніше, відчуваючи, як життя, яке колись здавалося втраченим, тепер набуває смислу в обіймах сім’ї, яку він знайшов саме тоді, коли найбільше потребував.