Весільний подарунок свекрухи: такий, що краще без нього

Соломія та Богдан готувалися до весілля. Свято було в розпалі, коли ведучий оголосив час подарунків. Першими вітали молодих батьки нареченої. Потім до них підійшла мати Богдана — Надія Степанівна. У руках вона тримала велику коробку, перев’язану яскраво-синьою стрічкою.

— Ого! Цікаво, що там? — з хвилюванням шепнула Соломія на вухо Богдану.

— Не знаю. Матуся не розповідала, що нам приготувала, — здивовано відповів він.

Вирішили розпакувати подарунки лише наступного дня, коли стихне весільний гармидер. Соломія запропонувала почати саме з коробки від свекрухи. Розв’язавши стрічку й знявши кришку, вони заглянули всередину… і оніміли від побаченого.

Соломія давно помітила в Богдана одну дивну звичку: він ніколи без дозволу не брав навіть дрібнички.

— Можна доїсти останню цукерку? — соромливо питав він, показуючи на вазочку з самотньою карамелькою.

— Звісно! — дивувалася Соломія. — Міг би й не питати.

— Так звик, — ніяково посміхався Богдан, швидко розгортаючи фантик.

Лише через кілька місяців Соломія зрозуміла, звідки в її майбутнього чоловіка така сором’язливість.

Одного разу Богдан запросив її познайомитися зі своїми батьками — Надією Степанівною та Василем Івановичем. Спочатку свекруха здалася Соломії привітною жінкою. Але перше враження швидко розвіялося, коли Надія Степанівна запросила їх до столу.

Перед гостями поставили дві тарілки, у які господиня поклала по дві ложки картоплі та крихітну котлетку. Богдан швидко спорожнив свою тарілку й тихо попросив добавки.

— Скільки можна їсти! Немов би не годувала тебе! — голосно збурхнулася Надія Степанівна, чим сильно збентежила Соломію.

Коли добавки попросив Василь Іванович, свекруха радісно наклала йому повну тарілку. Соломія ледве доїла свою порцію, приголомшена такою нерівністю.

Пізніше, під час підготовки до весілля, Надія Степанівна виплеснулася ще яскравіше. Їй не подобалось буквально все: кільця, ресторан, меню.

— Нащо такі витрати?! Можна було знайти дешевше! — докоряла вона.

Першою не витримала Соломія.

— Дякуємо, але ми самі вирішимо! — спалахнула вона. — Це наші гроші й наш вибір!

Ображена Надія Степанівна перестала дзвонити й навіть погрожувала не прийти на весілля.

За два дні до свята Василь Іванович сам приїхав до молодят.

— Сину, допоможи мені з подарунком, — попросив він, ведучи Богдана до машини.

Виявилося, батько сам купив для них пральну машину — щоб не залежати від капризів дружини. Зізнався, що вони з Надією Степанівною посварилися: вона вважала навіть подарунок рідному синові занадто дорогим.

У день весілля Надія Степанівна все ж з’явилася — у розкішній сукні, на таксі. Поводилася чемно, вручила велику коробку з синьою стрічкою, а потім зникла серед гостей.

Наступного ранку Соломія з Богданом розпакували коробку. Очікування змінилося розчаруванням.

— Рушники? — недовірочно промовила Соломія, дістаючи перший.

— І шкарпетки, — важко зітхнув Богдан, піднімаючи дві пари махрових носоків. — Тато мав рацію… Матуся подарувала перше, що попало під руку. Навіть дивно, що вона так затято скупиться. Краще б взагалі нічого не дарувала.

Але на цьому історія не закінчилася. Через кілька днів Надія Степанівна зателефонувала синові, щоб… дізнатися, хто і що їм подарував.

— Ну, розкажи! Що теща подарувала? А дядько Петро? А подруги Соломії що принесли? — допитувалася вона.

Не бажаючи обговорювати чужі подарунки, Богдан відповів стисло:

— Мамо, це не твоя справа. Ми з Соломією всім задоволені.

Після чого поклав він трубку — уперше в житті без жодного почуття провини.

Життя навчає нас: щирість не вимірюється ціною подарунка. Але повага, як і любов, виявляються в дрібницях. А в Надії Степанівни їх, на жаль, не залишилося.