Вічна любов

**Кохання на все життя**

У чотирнадцять років на Оленку обрушилися хатні клопоти, догляд за хворою матірю, та ще й треба було добре вчитися в школі. Вона мріяла стати лікарем.

Мамо, закінчу інститут і лікуватиму тебе. Ти обовязково видужаєш. Ти ж у мене ще молода, говорила вона матері.

Та сама потай плакала у своїй маленькій кімнатці від образи й безсилля. Жили вони втрьох у місті, але в приватному секторі, у своєму домі. Фактично та саме село. Усі на виду один в одного. Батько ніколи ні в чому не допомагав матері, навіть нормально не розмовляв ні з нею, ні з Оленкою, був грубим. Доброго слова від нього ніхто й ніколи не чув. А коли Марія захворіла, він зібрав речі й пішов із дому.

Спочатку Оленка не звернула уваги, що батько збирає речі мало куди по роботі посилають. Але все стало зрозуміло, коли він уже в дверях сказав доньці:

Я йду від вас назавжди. Таке життя не для мене, та ще й з хворою дружиною. Мені потрібна здорова жінка, а хвора А ти вже доросла, справишся. Гроші висилатиму поштою.

Донька подумала, що це жарт, але зрозуміла не жарт, коли двері з тріском зачинилися за ним. Марія лежала й усміхалася, а донька лише остовпіла.

Мам, чому ти радієш? Як житимемо?

Якось проживемо, доню. А що ми від нього бачили? Злобу й грубість. Сходи до дядька Івана, скажи, що я просила зайти.

Добре, мам, зараз, відповіла Оленка й пішла до сусіда навпроти.

Вона давно помічала, що дядько Іван дивиться на її матір якось особливо. Батько ніколи так не дивився. Віктор (так його звали всі, хоч він був Іванович) завжди посміхався їм при зустрічі, говорив мамі компліменти. На день народження дарував їй квіти й коробку цукерок звісно, коли батька не було поруч. Оленка все помічала, але нічого не питала. Їй теж діставалися цукерки.

Батько ж ніколи не дарував подарунків ні дружині, ні доньці, навіть з днем народження не вітав. Марія поводилася гідно, як належить одруженій жінці, хоч сусідки-бабусі й шепотіли, що вона «вертихвістка». А одного разу, коли Оленці було тринадцять, вона почула, як Віктор зізнається у коханні її матері.

Марієчко, я завжди буду поруч і кохатиму тебе. Навіть не сумнівайся. Щоб не сталося памятай це.

А мати сміялася й відповідала:

Ех, я віддана іншому й буду йому вірна, і додавала: Не треба мені, Віть, ніяких зізнань.

Оленці йшов чотирнадцятий. У неї самої вже почалися дівчачі мрії, тому вона розуміла: Віктор кохає її матір. Але він поводився стримано, ненавязливо, не компрометував її перед сусідами. Та й справді завжди був поруч. Оленка мимоволі порівнювала батька й дядька Вітька, і порівняння було не на користь першого. Сама вона ставилася до Віктора тепліше, ніж до рідного батька.

Коли Оленка підросла й дізналася, що Віктор колишній однокласник матері, запитала в неї:

Мам, чому ти вийшла заміж за батька, а не за дядька Вітька?

Марія тоді розсердилася й нічого не пояснила, а більше донька й не питала.

А незабаром сталося лихо. Мати впала й зламала ногу в двох місцях. Здавалося, вже одужувала, але їй знову погіршало. Виявилося, що на кістці утворився якийсь наріст. Марії ставало все гірше вона не могла наступати на ногу й навіть встати з ліжка. Батько не збирався доглядати, і саме тоді пішов із дому назавжди одного дня, більше не повертався. Оленка так ніколи й не дізналася, що з ним, чи живий він. Та їй було й не цікаво.

Поки Марія лежала, Віктор пропонував допомогу через Оленку, діставав якісь ліки й передавав.

Коли Оленка прийшла до Віктора, він одразу зрозумів, що в них щось трапилося. Він жив сам, але в домі був порядок.

Дядьку Вітьку, мама сказала, щоб ти зайшов до нас, випалила вона.

А як же твій батько? Йому ж не сподобається.

Та батько нас кинув. Вчора ввечері пішов назавжди, так і сказав.

Віктору більше нічого не треба було казати він одразу прийшов до них. Довго сидів біля матері, вони розмовляли. А потім залишився назавжди. Оленка навіть не помітила, як це сталося. Лише відчувала, ніби він завжди жив з ними.

За Марією він доглядав дуже дбайливо й турботливо. Привозив додому лікарів, сам возив її по лікарнях, і їй поступово ставало ліпше. Марія встала на ноги. Як же всі були щасливі! З приходом Віктора в їхній дім Оленці стало набагато легше він звільнив її від хатніх клопотів і догляду за матірю.

Оленко, ти головне добре вчись. Твоя мрія стати лікарем обовязково збудеться, підтримував він її, і сам щиро вірив у це.

Інколи Оленка помічала, що Віктор ходить пох