Відкриття долі…

Доля…

Соломія

Кінець травня, а друга тиждень тримає спека. Соломія сіла у автобус і одразу пошкодувала. Годин пік – народу, як сардин у банці. Її притиснули з усіх боків, а сукня тут же прилипла до спітного тіла. Хтось різко штовхнув у спину.

— Проходьте далі, усім їхати треба. А таким, як ви, й пішки добре — стільки місця займаєте, — буркнув за спиною жіночий голос.

— Та сама не тонка! Рушайтеся! — хрипко ґуднув чоловік, і на Соломію ззаду навалилися так, що подих перехопило.

— Ой, задавили, лихий! — скрикнула жінка позаду.

Двері з грюком зачинилися, автобус рушив. Позаду Соломії почалася перепалка.

— Мати, чого така зла?

— А ти закрийся. І так дихати нічим, а від тебе ще й перегаром смердить!

Соломія не бачила, хто там сперечався — навіть голову повернути не могла, уткнулася носом у чиєсь плече. До поручнів теж не дістатися — затиснута так, що руки не підняти.

Автобус ривками їхав, гальмував, знову прискорювався. Пасажирів кидало, ніби огірки у бочці, але вони не падали — так тісно було. Крізь відчинене вікно линув повітряний потік, охолоджуючи обличчя. Але варто було зупинитися на світлофорі, як знову починалися штовханина й лайка.

Соломія мовчала, стиснувши губи. Мріяла швидше вийти, глибоко вдихнути свіже повітря, дістатися додому, скинути мокрий одяг і стати під прохолодний душ. Автобус знову рванув, і народ хитнувся до боку.

— Гей, водій, обережніше! Це не дрова везеш! — крикнув хрипкий. — У кабіні, мабуть, кондиціонер, а ми тут, як у печі…

Зупинка.

— Ще хтось влізе — задавимо один одного! Хто виходить?

— Я! Я виходжу! Відчиніть двері! — вимовила Соломія, більше не витримуючи духоти.

Двері розчинилися, спершу вийшла жінка, потім хрипкуватий, а вже потім — вона. Наостанок та жінка кулаком штовхнула її в плече:

— Корова! Ради однієї зупинки влазила!

Соломія не встигла відповісти. Автобус зачинився й поїхав. Вона не стала чекати наступного, пішки пішла додому, ковтаючи сльози. У вухах дзвеніло: «Корова!»

Коровою, бегемотом, мамонтом її дражнили ще в школі. Мала б звикнути, але не могла. Хіба вона винна, що такою народилася? Лікарі відхилень не знаходили.

— Мамо, навіщо ти мене народила? Кому я така товста потрібна?! — плакала вона, повертаючись із школи. — Вибрала б худенького чоловіка, і я б була стрункою, як ти.

— Ти не товста, ти кремезна. Серце не накажеш. Батько був статусний, високий, жінки за ним оглядалися. Ти в нього пішла. Подивимось, за кого сама вийдеш, — сердилася мати.

— Я взагалі заміж не піду. Хто мене таку полюбить? — схлипувала Соломія.

— Знайдеться. Не всім чоловікам подобаються худі. Багато жінок після пологів повнішають, — заспокоювала мати.

Соломія пробувала дієти, морювала себе голодом, але не витримувала. Організм вимагав їжі. Навіть бігати почала. Але стрункі дівчата перешіптувалися, коли вона пробігала повз.

— Думаю, чому асфальт такий ковзкий? О, це ж жир розпливається… — гучно сказав хлопець.

Після цього вона кинула біг, забула про дієти й більше не дивилася у дзеркало.

Потім важко захворіла мати. Навіть тоді, знервована й розгублена, Соломія не схудла. Не схудла й після її смерті, хоча майже нічого не їла.

Їй уже тридцять три, а ні любові, ні родини, ні радості. «Більше ніяких автобусів», — вирішила вона.

Але наступного дня автобус підійшов майже порожній. Вона зайшла, дістала з сумки картку, щоб оплатити проїзд, як раптом автобус різко рушив. Соломія не встигла вхопитися за поручень, її відкинуло назад. «Зараз впаду…»

***

Ярослав

Ярослав ізранку сів у машину, повернув ключ, але двигун не завівся. П’ять хвилин безуспішних спроб — і довелося викликати евакуатор.

На роботу він дістався на таксі, сильно запізнившись. Додому йти не хотілося — ніхто там не чекав. До зупинки підійшов майже порожній автобус. Ярослав і не пам’ятав, коли востаннє їздив громадським транспортом. Вирішив скористатися нагодою: цей маршрут якраз проходив повз автосервіс.

Потім він часто згадував цей день і думав, що все сталося не просто так. За велінням долі зламалася машина, він сів саме в цей автобус і поїхав не додому, а на зустріч із тим, що змінило його життя.

Ярослав одружився з гарненькою дівчиною — стрункою, як тополя. Горів від власної пихи, коли чоловіки дивилися на Олену з захопленням, а на нього — із заздрістю. Вона була красива й досконала, як статуя. Але, на жаль, така ж холодна.

Олена не любила нікого, крім себе. Харчувалася лише салатами, хоча й так була тонка, як трістинка. ЯІ ось одного разу, після багатьох років щасливого шлюбу, Соломія з усмішкою згадала той неприємний день у душному автобусі, який подарував їй найголовніше в житті — любов Ярослава.