Відплата за зраду ощадного чоловіка

Той вечір розколов життя Олені на “до” та “після”.

— Розумієш, Лено, я зустрів іншу. Ми з нею як дві половинки. Романтика! Не те, що у нас — раз на місяць, та й то коли набридне, — заявив Олег, знімаючи весільне кільце з пальця.

Він казав це з глузливим присмаком, наче провина лежала лише на ній. Олена слухала мовчки. Не благала, не плакала, не тримала. Відпустила.

— Ділити нічого не будемо. Квартира моя, куплена до шлюбу, машина теж. Пса тим паче не віддам. Хоч і заведений у шлюбі — це моя радість, — додала вона трохи пізніше.

— Та мені байдуже на нього. Бери. А ось машину з квартирою я б поділив.

— Якби ти гроші в це вкладав, — перебила Олена. — А так — не прогнівайся.

Олег щось пробував доводити, але врешті пішов. А вона залишилася — з псом, Барсіком, і з бажанням помститися. За все.

Олені важко давалася зрада.

— Навряд чи я комусь довірятиму тепер, — ділилася вона з подругою.

— Я взагалі не уявляю, як ти могла його так просто відпустити. Треба було проучити.

— Як?

— Тримати, доки не набридне, а потім кинути.

Олена лише знизала плечима.

— Помста — та страва, що подається холодною. Зачекай, скоро він повернеться.

— Чому ти так вважаєш?

— Тому що ви разом сім років, а ця Марічка — просто захоплення із тренажерного залу. Ще й на 15 років молодша. Скоро Олег зрозуміє, якої дурни накоїв.

Так і сталося.

Не минуло й трьох місяців, як Олег з’явився на порозі.

— Ти вдома? Я поруч, треба зайти.

— Навіщо?

— Залишив у тебе улюблений парасоль. Осінь, він мені потрібен. Хочу забрати.

— Ну, бери… — Олена не сперечОлена дозволила йому увійти, але в душі вже знала — ця гра тільки починається, і на цей раз вона диктуватиме правила.