Відверте спілкування душею

Знову наближався Новий рік. Увесь Київ у метушні, у торгових центрах тепло та яскраво, людно, скрізь чути новорічні пісні, які всі вже знають напамять.

А Маряні зовсім невесело. Цей рік був тяжким для неї та її мами Ганни вони вчилися жити без батька. Маряна вже доросла, одружена, має десятирічного сина Ярослава.

Рік тому, напередодні Нового року, помер її тато. Їй було так боляче, що вона навіть не відразу зрозуміла мамі ще гірше.

Роман Іванович був добрим, турботливим чоловіком і батьком. Викладав економіку в університеті й завжди казав:

“Вони всі мої діти, я на них не серджусь. А вони мені вдячні. За всі роки не було жодного конфлікту були питання, але ми їх разом вирішували”.

“Так, тату, про тебе всі говорять із повагою”, підтверджувала донька.

Роман Іванович любив старі кінофільми, сміявся так, що всі навколо підхоплювали, гуляв із донькою в дитинстві. Іноді вся родина йшла в кіно чи парк, а у відпустку завжди подорожували втрьох.

Маряна бачила, як тато ніжно ставиться до мами, тому й собі шукала чоловіка схожого на нього. І знайшла вона щаслива у шлюбі. Після весілля вони оселилися у квартирі, яку їм подарували батьки.

Все було добре. Але три роки тому у Романа Івановича раптом знайшли рак. Ганна з донькою були в шоці, а він їх заспокоював:

“Нічого, дівчатка, так просто ви від мене не позбудетесь”, жартував він, але в очах була пустка.

А рік тому його не стало.

“У моїй памяті назавжди залишиться звук мерзлої землі про труну, мамині ридання, тихий дзвін тарілок на поминках”, думала іноді Маряна.

Тепер вона постійно боялася за матір. Коли вони повернулися додому після похорону, Ганна, не роздягаючись, пішла у кімнату й сіла у крісло, де завжди сидів її чоловік. Мовчала, дивилася в одну точку. Маряна теж не знала, що казати вона була зламана горем.

“Я не зможу”, почула вона мамині слова.

Підійшла, взяла її холодні руки у свої.

“Що не зможеш, мамо?”

Ганна подивилася на доньку, наче не розуміючи питання, і тихо прошепотіла:

“Жити без нього. Не зможу.”

Тільки тоді Маряна зрозуміла як би їй не було важко, мамі ще важче.

З того дня минув рік. Ганна з донькою вчилися жити далі. Маряна поступово звикала, що більше не почує батькового голосу по телефону. Раніше, приходячи до батьків, вона завжди бачила знайому сиву голову у кріслі навпроти телевізора. А тепер його не було. Вона чекала, коли загоїться біль у душі, але до нього додався ще й страх за матір.

“Господи, тільки б мама витримала”, прокидаючись серед ночі, думала вона, і ця думка не давала їй спокою.

Вона брала телефон і дзвонила матері не вночі, але вранці, вдень чи вечором. Страшно боялася за неї.

“Маряно, не мучай себе”, заспокоював чоловік Богдан. “Подивися на себе осунулася, нерви на межі. З мамою все буде добре. Давай час”.

“Мабуть, ти правий, Богдане. Але я кожен раз, коли бачу маму, лякаюся. Вона змінилася до невпізнання. Про що вона думає? Треба запросити її до нас”.

Маряна подзвонила. Мама відповіла тихим голосом.

“Так, доню”

“Мамо, приїжджай до нас. Сьогодні вихідний, підемо з Ярославом у парк. Ну не сиди ж сама”.

“Ні, доню, дякую. Не хочеться мені нікуди йти. Я не сама у думках із татом”.

“Саме тому треба вийти. Мамо, приїжджай”, умовляла вона, але мати відмовилася.

Вона подивилася на Богдана.

“Як її витягти з дому? Коли я приходжу, вона рада, але виходити не хоче”.

“Терпіння, Маряно. Потрібен час”.

Сьогодні рік, як не стало Романа Івановича. Завтра Новий рік. Життя йде далі. Вранці Маряна подзвонила матері, але та не відповіла. Вона подзвонила знову і знову. Трубку не брали. Це було не схоже на маму вона завжди на звязку.

Маряна схопила ключі, вибігла з дому. Серце билося так, що ось-ось вискочить.

“Господи, тільки б нічого не сталося”, шепотіла вона, відчиняючи двері.

У квартирі було тихо. На кухні записка:

“Рідна моя донечко, ти знаєш, як я тебе люблю. Щоб не сталося, памятай це”.

Маряна сіла, ноги підкосились. В очах потемніло. Вона перечитувала записку знову й знову.

“Все, чого боїшся, стається”, пронеслося в голові.

На столі стояла чашка чай ще не висих.

“Мама пішла нещодавно. Може, ще не пізно!”

Вона вибігла, роздумуючи:

“Куди вона могла піти? Магазин? Але записка”

Телефон мовчав. Раптом її осяяло:

“Кладовище”.

Підїхавши до воріт, вона кинулася до батькової могили. Кладовище було пусте хто піде туди напередМаряна побачила матір, що стояла, схилившись над могилою, і, не зупиняючись, кинулася до неї, обіймаючи так міцно, ніби боялась, що та зникне.