Він кохав, та не мене

Він любив, але не мене

Оксана стояла біля вікна й дивилась у двір, де її чоловік Богдан розмовляв із сусідкою Марічкою. Знову. Вже який день поспіль. Вони стояли біля її авто, й Марічка щось жваво розповідала, розмахувала руками. Богдан уважно слухав, кивав, інколи сміявся.

Оксана відійшла від вікна, щоб їх не помітили. У грудях заворушилось знайоме відчуття — не ревнощі, ні. Щось інше, важче. Розуміння.

— Мам, а де тато? — запитала донечка Софійка, заглядаючи на кухню. — Обіцяв допомогти з математикою.

— У дворі, — відповіла Оксана, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Скоро прийде.

Софійка кивнула й побігла до своєї кімнати. Оксана ввімкнула чайник і дістала з шафки бляшанку з печивом. Рухи були автоматичні, а думки — деінде.

Коли Богдан увійшов у хату, на обличчі у нього була та особлива усмішка — задоволена, трохи відсутня. Така з’являлася тільки після розмов із Марічкою.

— Привіт, — промовив він, проходячи на кухню. — Чай є?

— Щойно заварила, — Оксана поставила перед чоловіком чашку. — Довго розмовляли із Марічкою?

— Та ні. Вона розповідала про нову роботу. Уявляєш, її взяли в рекламне агентство. У її віці знайти таку посаду!

Богдан говорив із захопленням. У його голосі лунала гордість, ніби це його власне досягнення. Оксана мовчки розмішувала цукор у чаї.

— А що вона там робитиме? — запитала вона.

— Менеджеркою з клієнтами. У неї ж освіта підходить, досвід великий. Марічка взагалі молодець, після розлучення так швидко взяла себе в руки.

Марічка. Завжди Марічка. Їхня сусідка, яка переїхала у дім навпроти півроку тому. Гарна жінка сорока двох років, нещодавно розлучена, без дітей. Успішна, незалежна, цікава.

Усе те, чим Оксана колись була, а потім стала дружиною та матір’ю. Не те щоб вона шкодувала про свій вибір, але інколи…

— Софійка чекає тебе з математикою, — нагадала вона чоловікові.

— Ах так, зовсім забув. Зараз зайду до неї.

Богдан допив чай і пішов до доньки. Оксана лишилася сама на кухні. Вона взяла його чашку й побачила на денці кілька чаїнок. У дитинстві бабуся вчила її ворожити на них, але зараз Оксані не хотілося знати майбутнє. Справжнє й так було добре зрозумілим.

Богдан закохався. Не в неї, свою дружину сімнадцяти років, а в сусідку Марічку. Він ще сам цього не усвідомлював або не хотів визнавати, але Оксана бачила всі ознаки. Як він почав більше доглядати за собою, купив нову сорочку, частіше голився. Як шукав будь-які приводи вийти у двір, коли Марічка поверталася з роботи. Як світилися його очі, коли він говорив про неї.

Раніше так вони світилися, коли він дивився на Оксану.

— Мам, тато сказав, що в тебе теж є вища освіта, — Софійка повернулася на кухню із підручником у руках. — А чому ти не працюєш?

Питання застало Оксану зненацька. Донька дивилася на неї з щирою цікавістю чотирнадцятирічної.

— Я працювала, поки ти була маленькою, — відповіла Оксана. — А потім вирішила займатися домом і сім’єю.

— А не нудно?

Нудно? Оксана ніколи не замислювалася над цим. Після народження Софійки вона пішла у декрет і не повернулася на роботу. Богдан добре заробляв, сім’я ні в чому не потребувала. Їй здавалося, що так правильно — бути вдома, піклуватися про чоловіка та дитину.

— Ні, не нудно, — сказала вона доньці. — У мене повно справ.

— Зрозуміло. А тітка Марічка каже, що жінка має бути незалежною. Що не можна повністю розчинятися в сім’ї.

Оксана здригнулася. Коли Софійка встигла поговорити з Марічкою про таке?

— Коли вона тобі це казала?

— Учора зустрілися біля під’їзду. Вона запитала про навчання, ми розговорилися. Вона дуже цікава, правда? Багато чого знає, скрізь була.

— Так, — погодилася Оксана. — Цікава.

Ввечері, коли Софійка робила уроки, Оксана й Богдан сиділи у вітальні. Чоловік читав якусь статтю на планшеті, вона перегортала журнал. Звичайна сімейна ідилія, якби не важка мовчанка.

— Богдане, — нарешті наважилася Оксана. — Мені здається, нам треба поговорити.

Він підвів очі від екрана.

— Про що?

— Про нас. Про нашу сім’ю.

— А що з нами не так?

Оксана помовчала, підбираючи слова. Як сказати чоловікові, що бачиш, як він закохується в іншу жінку? Як пояснити, що відчуваєш себе невидимкою у власній хаті?

— Мені здається, ми стали віддалятися один від одного, — обережно почала вона.

— Звідки ти це взяла? — Богдан насупився. — Ми ж живемо нормально. Проблем немає.

— Коли ми востаннє говорили по душі? Не про побут, а справжнє?

— Не знаю. А це важливо?

ПОднак тепер вона знала — навіть коли одне кохання згасає, завжди знаходиться місце для нового, світлого, свого.