Він сказав, що я ‘не гідний бути батьком’ — але я виховував цих дітей з самого початку

Він сказав, що я «не придатний бути батьком» але я виховував цих дітей з першої хвилини.
Коли моя сестра Маруся почала народжувати, я був у іншому кутку області на байк-фесті. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових немовлят а вона сама не вижила.
Я памятаю, як тримав цих крихітних, ворухливих комочків у реанімації для новонароджених. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ні плану, ані найменшого розуміння, що робити. Але я подивився на них на Соломію, Даринку та Тарасика і зрозумів: я нікуди не піду.
Я замінив нічні покатушки на нічні годування. Хлопці з майстерні підкривали мене, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Я навчився заплітати Даринці коси, заспокоювати Соломію під час істерик, умовляти Тарасика їсти щось окрім вареників зі сметаною. Я перестав їздити у далекі мандрівки. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоярусні ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із грипом та кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поряд. Кожен божий день.
А потім він зявився.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтях про народження. Він жодного разу не відвідав Марсю, поки вона носила дітей. За її словами, він сказав, що трійня це «не його стиль життя».
А тепер? Він захотів їх забрати.
І прийшов не один. Привів із собою соціальну працівницю на імя Олеся. Вона лише глянула на мої замазані мастилом комбінезони й заявила, що я «не є відповідною довгостроковою виховною середою для цих дітей».
Я не міг повірити своїм вухам.
Олеся пройшлася нашою невеликою, але охайною хатою. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Її погляд затримався на тату у вигляді тризуба на моїй шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не зрозуміли. Соломія сховалася за мене. Тарасик заплакав. Даринка запитала: «Цей дядько тепер буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
А тепер слухання через тиждень. У мене є адвокат. Добрий. Коштує як півмісячної зарплати, але воно того варте. Моя майстерня ледве тримається на плаву, бо я все тягну сам, але я б продав найостанніший гайковерт, аби лишити дітей.
Я не знав, що вирішить суд.
Напередодні засідання я не міг заснути. Сидів за кухонним столом, тримаючи в руках Соломіїн малюнок я, що веду їх за руки, ми стоїмо біля нашої хати, а в кутку сонечко й хмаринки. Проста дитяча мазня, але, честно кажучи, я виглядав на цьому малюнку більш щасливим, ніж будь-коли у житті.
Зранку я вдягнув сорочку на гудзиках, яку не одяг