Він відібрав у мене їжу, змушуючи схуднути: як страх залишитися одній засліплює мене після трьох народжень дітей.

Він забрав у мене дві котлети й сказав, що я маю схуднути. За шість років шлюбу я народила трьох дітей, а тепер боюся залишитися сама.

Мені тридцять шість. За ці роки я стала матір’ю трьох чудових малят: Данилкові — п’ять, Соломійці — три, а найменшому, Олеську, лише півроку. Я завжди мріяла про велику родину, але й уявити не могла, який це буде квест — фізично, морально і просто по-людськи. Життя перетворилося на нескінченний марафон, де я завжди на останньому подиху.

З Олегом ми познайомились, коли мені вже добігало тридцяти. Усі подруги давно були заміжніми, виховували дітей, а я то на роботі, то вдома — і все на самоті. І раптом з’являється він — високий, спортивний, з харизмою. Тоді він вже обіймав гарну посаду — керував відділом у юридичній фірмі. Ніколи не думала, що такий чоловік зверне увагу на таку, як я.

Про серйозність його намірів я зрозуміла, коли він сам познайомив мене зі своєю матір’ю. Наталя Петрівна — жінка лагідна, інтелігентна, відразу ж мене прихилилась. Вона була в захваті від мене і майже сама підштовхнула сина до весілля. Ми одружились швидко, майже блискавично. А далі — череда декретів.

Спочатку народився Данилко, і я пішла з роботи. Потім — Соломійка, а там і Олесько. Так я й не повернулась у професію. Усе на мені: старші не ходять до садка, Данилко — на гуртках, Соломійку я вчу сама, і весь час — з малим на руках. Я люблю своїх дітей, і вони в мене чарівні, але в мене вже не лишилось ні сили, ні… себе.

Колись я важила 49 кілограмів. Ходила у зал, бігала вранці, доглядала за собою. Зараз моя вага — вісімдесят. Мій день — це каша, підгузки, уроки, борщ, прибирання, вечірня істерика, і так по колу. На спорт немає ані часу, ані енергії. А якщо й намагаюсь — одразу з’являються діти: тягнуть, питають, лізуть на руки.

Олег спочатку до змін ставився з гумором. Називав мене «пиріжком», «солодкою булочкою». Але потім жарти кудись зникли. А згодом зникло й терпіння.

У п’ятницю ми сіли вечеряти. Я поклала собі на тарілку три котлети. Він глянув, мовчки взяв дві й відніс назад на пательню.

— Ти маєш схуднути. Якщо я захоплюсь іншою жінкою — це буде лише твоя провина, — спокійно кинув він, не дивлячись у вічі.

Я завмерла. Ніби хтось вдарив мене в груди. Я розумію, що змінилась. Що втомилась. Що вже не та, в кого він закохувався. Але хіба це моя вина, що всю себе віддала родині? Що не сплю ночами, бо в одного зубки ріжуться, друга не хоче їсти брокколі, а третій знову втратив зошит? Хіба я не заслуговую хоч трохи розуміння?

Я б із задоволенням пішла на масаж, зробила манікюр, пофарбувала волосся. Але грошей немає. Усе йде на дітей, оплату гуртків, їжу, кредити, допомогу свекрусі. Олег добре заробляє, але й витрат у нас чимало. І, звичайно, він має виглядати на рівні — адже керівник. А я можу і у старому халаті похожати. Тільки ось у дзеркалі себе впізнаю все рідше. Сукні не сідають. Джинси не сходяться. Все видається кумедним і чужим.

Іноді мені здається, що я вже не жінка. А лише тінь. Годувальниця, прибиральниця, мийниця, але вже не та, що відчуває, не та, що сміє мріяти. Лише моя свекруха — єдина, хто ще тримає нас разом. Вона телефонує, приїжджає, допомагає з дітьми. І я сподіваюсь, що вона не дасть йому піти. Не дасть зруйнувати все, заради чого я жила останні шість років.

Іноді мені страшно: а що, як одного дня він збере речі й піде? Залишить мене з трьома дітьми і тінню самої себе? Я не прошу багато. Просто хотілось би, щоб він згадав, за що полюбив мене. І побачив: я все ще та сама жінка. Просто дуже, дуже втомлена.