Водій таксі став найкращим радником

Не розумію, чим ви себе дозволяєте! На зелений треба їхати, а не стояти! пожила жінка на задньому сидінні вдаряла кінчиками пальців по шкіряній сумці.

Вибачте, перед нами стоїть автомобіль, не можу його переїхати, спокійно відповів я, не піднімаючи погляду.

А мені дуже потрібно встигнути на зустріч з донькою! Об’їдьте, будь ласка! не вгамовувалась пасажирка.

Ви самі бачите затор. Давайте просто наберемося терпіння, я поглянув у дзеркало заднього виду.

Господи, який це кошмар! вона відкинулася на спинку, важко зітхнула. Завжди все йде не так. Спочатку сварка, тепер ще й запізнення

Турботливо рухався по завантаженій вулиці. Я, Яків Петрович, водій цього таксі, спостерігав за пасажиркою у дзеркалі. Працююча жінка близько шістдесяти років, у світло-сірому костюмі, з акуратно підстриженою зачіскою, нервово стискала застібку сумки. Її нижня губа трохи тремтіла.

Знаєте, іноді найважливіші зустрічі затримуються. Доля, мов би, дає нам час зібрати думки, раптом сказав я.

Вона здивовано підняла погляд на мій затилок.

Це ви мені? спитала.

Так. Ви згадали сварку. Можливо, цей затор шанс подумати, що сказати донці, коли ви зустрінетеся? мій голос був глибоким і спокійним.

Вибачте, я не просила порад, різко відповіла вона, потім важко зітхнула. Хоча… що різниці? Я справді посварилася з донькою. Вона хоче виїхати за кордон, вважає, що тут немає майбутнього. А я залишуся одна.

Я Яків Петрович, представився я. У моїй машині часто діляться історіями. Може, і вам стане легше?

Щось у моєму тону розм’якшило її.

Валентина Сергіївна, представилась вона. Дочка вбила собі в голову, що в Канаді їй буде краще. Яка це Канада? Що вона там забула? А я? Сиджу, в’яжу онукам шапочки, які вони ніколи не одягнуть.

На світлофорі я зупинився, трохи подумав і сказав:

У мене теж син переїхав до Канади десять років тому. Спочатку я проти був.

І як ви це пережили? у голосі Валентини прозвучав щирий інтерес.

Спочатку ні. Ображався, не відповідав на дзвінки. Потім зрозумів, що втрачаю дорогоцінний час. Життя коротке, а образи це наче важкий камінь у кишені. Тільки собі шкодиш.

Машина рушила і повільно просувалася в потоці.

Легко сказати, зітхнула жінка. Чи син хоч хоча б дзвонить?

Звичайно. Ми спілкуємося по відео щотижня. Бачу онуків, вони називають мене дідусем Яшею. Минулого року я їх відвідав, вперше в житті полетів за кордон.

І не страшно було? Одному, в чужій країні?

Страшно, звичайно. Але коли бачиш щасливі очі сина і онуків, усі страхи зникають. Знаєте, Валентино Сергіївно, світ не такий великий, як здається. Відстані лише в голові.

Валентина задумливо глянула у вікно.

Я просто не розумію, чому їй тут погано. У неї хороша робота, квартира

А ви питали?

Що питала?

Чому вона хоче виїхати? Справді запитували без звинувачень і упреків?

Валентина мовчала. Машина повільно рухалась, а за вікном шумів весняний Київ.

Навряд чи, нарешті зізналася вона. Я одразу почала говорити, що вона неблагородна, що кине матір

А може, варто розпочати розмову з питань? я об’їхав ямку, плавно повернув кермо. Знаєте, я став таксистом після виходу на пенсію. Тридцять років працював інженером на заводі. За ці роки я зрозумів, що людям найбільше потрібно, щоб їх вислухали. Просто вислухали, без оцінок і порад.

І багатьом ви так допомагаєте? з іронією спитала Валентина.

Не знаю, чи допомагаю, відповів я. Але часто бачу, як пасажири стають спокійнішими до кінця поїздки. Минулого місяця віз молодого студента, який забув обручку, коли йшов робити пропозицію. Ми повернулися, він зателефонував мені, сказав, що вона сказала “так”.

Валентина невимушено усміхнулася.

У вас цікава робота, Якове Петровичу.

Люди цікаві, поправив я. Кожен зі своєю історією. Ми зналися лише п’ятнадцять хвилин, а я вже бачу, що ви любляча мати, яка боїться залишитися одна.

Ви так просто це кажете вона дістає з сумки хустинку.

Тому що це природно боятися самотності. Ще природніше хотіти щастя своїм дітям, навіть якщо їх щастя не вписується в наші уявлення.

У Валентини на очах з’явилися сльози.

Як ви зрозуміли, що сину дійсно краще в Канаді?

Я не зрозумів. Я просто прийняв його вибір. І знаєте, що дивно? Коли перестав тягнути його назад, у нас з’явилася справжня близькість. Тепер ми говоримо про все. Я знаю, що його на серці, а він що в моєму.

Машина зупинилася на червоному сигналі, і я, Яків Петрович, нарешті звернувся до пасажирки. Переді мною сидів чоловік близько шістдесяти п’яти років, з акуратно сивою бородою і уважними сірими очима.

Валентино Сергіївно, вибачте за відвертість, але здається, ви їдете не для примирення, а щоб знову переконати доньку залишитися. Я правий?

Вона опустила погляд.

Мабуть, так.