Вогонь ненависті

**Ненависть**

Дмитро вийшов із офісного будинку й автоматично попрямував до парковки, але згадав, що вчора відвіз машину до автосервісу. Спочатку роздратувався, а потім подумав, що це навіть добре. Їхати в годину пік у душному переповненому автобусі не хотілося, тому він пішов пішки. Непокоїло лише стрімко темніюче небо. Чорна хмара насувалася на місто, обіцяючи грозу та зливу.

Дмитро йшов, час від часу поглядаючи угору. Удалині прогримів гуркіт грому. Він знав, що десь тут є кав’ярня, щодня проїжджав повз неї, але ніколи не заходив. Дмитро прискорив крок.

Коли він майже добрався до кав’ярні, на голову й плечі впали перші важкі краплі. Він ледь встиг сховатися, як над ним розірвався грім, від якого здригнулася підлога. На вулиці з неба хлинув щільний потік води.

Усередині було світло й сухо. Дмитро озирнувся і помітив кілька вільних столиків. Двері за його спиною знову відчинилися, впустивши всередину шум дощу і двох дівчат. Він поспішно сів за вільний столик. Відвідувачів прибувало — зал шумів, люди обговорювали бурю.

До нього підійшла офіціантка, висока й стримана. Вона поклала перед ним меню й хотіла відійти, але Дмитро зупинив її:

— М’ясо без гарніру, простий салат і кава.

Офіціантка щось записала, забрала меню й пішла до інших гостей. Роботи їй додалося, і вона поспішала. А за вікном бушевала стихія.

Бармен додав гучності, заглушуючи музикою шум дощу. Дмитро чекав своє замовлення, радіючи, що встиг сховатися, що тепер не потрібно поспішати додому й виправдовуватися перед дружиною за запізнення.

Він одружився вісім років тому з гарненькою, жвавою Яриною. Перед весіллям усе було чудово, як і перші місяці після нього. А потім Ярина раптом змінилася. Її подруга була одружена з бізнесменом, і Ярина шалено їй заздрила. Тільки й говорила про хутра, діаманти та пластичні операції.

— Яро, навіщо тобі це? Ти ж молода й гарна.

— А стану ще гарнішою, — стояла на своєму Ярина.
То її не влаштовувала форма носа, то тонкі губи, то замала грудь.

Дмитро намагався відмовити дружину від експериментів із зовнішністю. Казав, що кілограми силікону навряд чи зроблять її щасливішою.

— Ти так кажеш, бо в тебе немає грошей, — ображалася Ярина.

Про дитину вона й чути не хотіла:

— Поправлюся, ти мене розлюбиш. Ось коли зароблятимеш нормально, тоді й поговоримо.

Дмитро не сперечався — він любив дружину. Однокурсник давно запрошував його до свого бізнесу, обіцяв золоті гори. І Дмитро зважився. Спочатку все йшло добре. Навіть машину змінив — купив б/у, але класом вище.

А потім усе розвалилося. Спершу податкова виявила порушення, заблокувала рахунки. Конкуренти витиснули їх із ринку. Дмитро опинився ні з чим.

Дружина називала його невдахою. Постійні сварки й докори вбили в ньому любов. Він повернувся на колишню роботу, жив за інерцією, не знаходячи в собі сили піти.

***

До його столика підсіла молода пара. Дмитро дивився на них і думав, що колись вони з Яриною були такими ж щасливими. І куди ж усе поділося?

Його відволікли крики біля бару. Дві дівчини відбивалися від п’яного чоловіка. Видно було, що вони тут випадково — сховалися від дощу. Нахабний парубок схопив одну й потягнув до виходу. Подруга хотіла заступитися, але він грубо відштовхнув її. Дівчина вдарилася об стійку бару, ледь не впала. Ніхто в залі не поспішав їм на допомогу.

Дмитро підвівся й перегородив шлях. Той звірячо подивився на нього:

— Що треба? Геть із дороги! — і запустив кулаком у обличчя.
Дмитро ухилився й відповів ударом. Зав’язалася бійка. Йому вдалося нокаутувати нахабу. Хтось крикнув, що викликав поліцію.

— Ходімо звідси! — дівчина потягла Дмитра за руку.

Голова гула, у роті був солонуватий смак крові. Він не сперечався й пішов за нею. Дощ ущух, але крапало. Вони завернули за ріг.

— Тут є аптека, ходімо, треба обробити рани.
В аптеці вона купила перекис, обробила йому розсічену губу й заклеїла пластирем.

— Дякую, — подякував Дмитро.
Вони стояли близько, він відчував запах її шампуню. *«А вона ж гарна…»* — здивувався він. Їхні погляди зустрілися, і дівчина зніяковіла.

У цю мить у аптеку влетіла її подруга:

— Ось ви де! Таксі вже чекає. Марічко, ходімо!

Марічка глянула на Дмитра. Він усміхнувся. Вона з подругою вийшла. Коли він вийшов на вулицю, таксі вже від’їжджало.

Дмитро пройшов кілька кроків, коли почув: «Почекайте!» Він обернувся й побачив Марічку, яка бігла до нього.

— Марічко! Ну що ще? Їдемо! — сердито покликала подруга з авто.

— Їдь сама, — криВони зустрічалися весь вечір, і Дмитро зрозумів, що його серце знову навчилося радіти.