Вона підтримувала його з кожним кроком перед важливою операцією.

Він йшов на операцію, а вона кілька днів до цього його заспокоювала. Планова операція, давно вже час зробити, нічого страшного, всього кілька годин, подібне вже відпрацьовано, у нього гарні аналізи, міцне серце… Казала одне й те ж саме, як заведена. Він усміхався, гладив руку і мовчав. І їй здавалося, що він її не чує, що вона все це розповідає собі, себе заспокоює, собі пояснює.

Втім, так воно і було. Він слухав її, але не чув. Просто дивився, як вона рухається по квартирі. Як накриває на стіл. Як п’є каву, дбайливо зварену ним на сніданок. Як хмуриться та непокоїться. Як сто разів перебирає у пакеті його лікарняні речі. Як нагадує зателефонувати сестрі у далеку країну.

Вони вже давно живуть лише вдвох. Половину того життя, яке прожили з батьками, сином, онуками. Батьки вже пішли, сину купили квартиру. Залишилися вдвох і у вихідні запрошували друзів, як і раніше. Влітку їздили у відпустку. І завжди ходили, тримаючись за руки.

Перейшли 60-річний рубіж, а руки так і не розчепили.

Їх вже не відокремлював навіть вік, адже були одним цілим.

Які випробування пройшли вони в житті — довго розповідати. Було всього. Вона сирота. Але несподівано, коли навіть виросла її дитина, знайшлася мати. Хвора, покинута, нікому не потрібна. Вона, не задумуючись, взяла її до себе. У свою затісну міську квартиру. Практично всі крутили пальцем біля скроні. Мати її залишила в маленькому віці. І ніколи, ніколи у житті не згадувала про дочку. Вона і справді не розуміла, чого від неї хочуть? Щоб вона кинула матір так само, як та залишила її? Але їй було боляче, багато років боліло! Вона не хотіла, щоб так сталося з матір’ю також…

Маму доглядали разом з чоловіком. Вона пролежала кілька років, два останні — втратила розум. Але вони не скаржилися, мовчки доглядали, годували, напували, міняли підгузки й постіль, лікували…

Вона, власне, все могла. Коли він був поруч. І нічого її не лякало. Коли він був поруч.

На операцію вона його провела. Сиділа під дверима. Чекала. Не важка операція, але все одно маса переживань. Він ніколи серйозно не хворів. І їй було трохи дивно сидіти й чекати завершення його операції.

Автоматично сунула руку в сумочку, намацала конверт. Здивувалася, начебто ніяких конвертів у неї в сумочці не мало бути. Вийняла. Ще більше здивувалася — лист від нього. Коли він встиг написати? Коли в сумочку поклав? Адже вони весь час були разом, вона б помітила.

Прочитала. Дуже дивний лист. Начебто прощався. Вона сиділа, боячись поворухнутися. Вона все зрозуміла. Ще до того, як лікарі вийшли з операційної.

Недовгу операцію він не пережив. Зупинилося серце. Те саме, здавалося, здорове і ніколи не хворе.

А потім, після похорону-валеріанки-пустоти-нестерпного болю, вона витягла зі шафи свій светр і в кишені намацала листок. То була смішна записка. Від нього. Потемніло в очах. Полізла в іншу кишеню зимового пальта. І там записка. З пририсованим усміхненим обличчям.

У неї в квартирі виявився мільйон цих його записок. Написаних до зупинки серця на операційному столі. І знайдених нею після його похорону.

Спочатку вона плакала, не могла читати, фізичний біль викликала навіть його почерк…

Потім почала читати. Він жартував, підбадьорював, питав, припускав, шкодував, любив… У тих записках він був живим і колишнім.

Дивлячись мені в очі, вона раптом каже: — Розумієш, навіть соромно зізнатися у тому, що я тобі скажу. Соромно, коли навколо стільки горя і проблем, коли, начебто так і не буває, всі один на одного скаржаться… Розумієш, я була дуже щаслива як жінка. Дуже. Я не можу про це розповідати. Але я була дуже щаслива.

І десять років, кожен вечір, вона перечитує його записочки. Ті, що знаходила у квартирі ще довго. Ті, що допомогли їй тоді не зійти з розуму. Ті, що досі зберігають його тепло. І його любов.