Все спроби пояснити, доню…

Треба тобі все пояснити, доню…

— Смачного! — промовила Марія, сідаючи за стіл.
У кожного в родині було своє улюблене місце. Чоловік завжди сідав обличчям до вікна, дванадцятирічна Олеся — навпроти, а Марія, як належить господині, між ними, спиною до плити й мийки.

Вона обожнювала ці вечірні посиденьки, коли вся родина збиралася за столом. Вранці всі поспішали на роботу й до школи — не до розмов. Марія з чоловіком обідали на роботі, а Олеся — вдома або в подруги, у якої бабуся пекла пироги й варила борщ із пампушками. Тож виходило, що зібратися всією родиною, без поспіху поговорити, щось обговорити вони могли лише за вечерею.

Марія завжди хотіла мати дружню родину. Так, у неї були мама, тато, потім вітчим і сестричка, але вона завжди почувалася осторонь, окремо від них. Так буває.

Батька вона пам’ятала погано. Він не кричав, не лаяв її, частіше мовчав, але дивився на Марію холодно й байдуже. Мабуть, тому вона його трохи боялася. Мама теж була не дуже розмовною. Її губи завжди були щільно стиснуті, вона ніколи не посміхалася.

Коли Марія вийшла заміж, у неї з’явилася своя родина, і вона встановила правила: разом обідати у вихідні та вечеряти в будні. І не просто сидіти за одним столом, а ділитися новинами, щось обговорювати, планувати.

Задовольнивши голод, Марія спитала:

— Куди поїдемо у відпустку? Час вирішувати й замовляти квитки, бронювати готель, а то проґавимо.

— Може, проведемо відпустку у моїх батьків на дачі? Тато просив допомогти з парканом і дахом, — запропонував Олексій.

— Ну… Я хочу на південь, до моря, — незадоволено знизила голос дванадцятирічна Олеся.

— Щоб їхати на південь, треба гроші, а ми ще йпотеку не закрили. У машини вже час змінювати шини. А на дачі непогано заощадимо. Можна кудись вирватися, до, скажімо, Карпат. Там літом чудово.

Олеся з татом одночасно подивилися на Марію, чекаючи її пропозиції.

— Я з татом згодна. Хоча до моря теж дуже хочеться.

— Ось! — радісно вигукнула Олеся.

У цю мить задзвонив телефон.

— Тобі, — промовив Олексій, відправляючи в рот останній шматок котлети.

Марія відклала виделку й пішла у кімнату. Дзвонила мама.

— Мам, що трапилося?

— Не завадила? Марійко, треба поговорити. Приїжджай, — коротко сказала мама.

— Зараз? Тобі погано? — занепокоїлася Марія.

— Усе гаразд. Приїжджай. — Мама поклала слухавку.

— Що таке? — спитав чоловік, коли Марія повернулася на кухню.

— Мама дзвонила, попросила приїхати, хоче поговорити. Відчуваю, що це знову пов’язано з Даринкою.

— Треба їхати. Я відвезу тебе.

— Ні, сама. Якщо що, забереш мене?

— Звісно.

Марія швидко зібралася й поїхала. Жили вони не дуже далеко від мами — кілька зупинок. Увесь шлях у автобусі вона здогадувалася, яке таке терміове діло у мами. Ніколи не радилася з нею, а тепер поговорити покликала. Серце підказувало, що не просто так, що доброго від цієї розмови чекати не варто.

Мама відчинила двері, і Марія одразу помітила, що вона не на жарт схвильована й розгублена.

— Ходімо на кухню. Чаю будеш? — спитала мама.

— Щойно з-за столу, — відмахнулася Марія.

Кухня у мами тісненька. Стіл притиснутий до холодильника, сидіти навпроти не виходило. Тому вони сиділи через кут. Поки мама збиралася з думками, Марія розглядала її напружене обличчя з дрібними зморшками. Чи вони справді з’явилися з їхньої останньої зустрічі? Мама нервувато перебирала у пальцях якусь стрічку. Марія накрила її руки долонею.

— Мам, заспокойся. Про що хотіла поговорити? — м’яко спитала вона.

— Даринка подзвонила… — почала обережно мама.

— Я так і знала, — не втрималася Марія.

Мама докірливо подивилася на старшу доньку.

— Що трапилося цього разу? Не тягни, — поспішила її Марія.

— Грошей просила.

— Ото як? І багато?

— П’ятсот тисяч.

— Нащо їй? Вона ж вийшла заміж за багатого турка. Пам’ятаєш, як хвалилася саме на цій кухні?

— Щось із бізнесом Селіма сталося. Він винний велику суму. То його обдурили, то пограбували… Я не зрозуміла. Гроші терміново потрібні, інакше його вб’ють.

— Невелика втрата, — усміхнулася Марія.

— Марійко… — спинила її мама.

— Гаразд, мовчу. Ні, звідки в нас такі гроші? Вона забула, як ми тут живемо? Вона ж хвалилася, що її Селім багатий, у його батька серйозний бізнес. Його батько не може допомогти синові? Там же купа родичів. Я завжди підозрювала, що з ним щось нечисто.

— Даринка сказала, що Селім продав свій будинок, тепер живуть у його батьків. Батько теж частково покрив борг, але потрібно ще п’ятсот тисяч.

— Доларів? Євро? — криво посміх— Гривень, — відповіла мама, і Марія змовкла, розуміючи, що це й справді останні гроші для врятування її сестри, яку, попри все, вона все ще любила.