Втекла від чоловіка з глухої селища, потрапила у ведмежий капкан і вже думала, що це кінець, коли свідомість почала покидати мене…

Тікаючи від чоловіка з занедбаного села, вона потрапила у ведмежий капкан і зрозуміла, що це кінець, втрачаючи свідомість
Прокинувся в незнайомій хаті, Марічка ледве стогнала. Голова гула, ніби після удару, а память була порожня вона не могла згадати, як тут опинилася. Тіло боліло, мов після довгого лежання, і не слухалося. Спробувавши встати, вона з жахом зрозуміла, що її звязано руки й ноги туго стягнуті мотузками. Паніка огорнула її, і вона почала битися на ліжку, викликаючи противний скрип.
Ну, нарешті приходиш до тями, почувся холодний голос. Нічого. Посидиш ще трохи. Зрозумієш, якою була дурною, а тоді я тебе відпущу. І ми повернемося додому.
У цю мить Марічка згадала все. Вона домовилася з чоловіком Тарасом про розлучення. Він погодився, а потім удар. Він і не думав відпускати її. «Ти моя, говорив він, і якщо не розумієш, я навчу тебе». Але Марічка більше не могла терпіти його постійні зради. Перший раз пробачила, дала шанс. Другий ні. Кохання давно згасло, залишився лише страх і огида до цих отруйних стосунків, де один страждав від одержимості, а інший від самотності.
Відпусти мене, прошепотіла вона, тремтячи. Це нічого не змінить. Ти не змусиш мене любити тебе силою. Тарасе, будь ласка
Змирися. Зараз ти ще заперечуєш, але потім зрозумієш, що ми створені одне для одного. Даси мені другий шанс. А тікати тобі нікуди. Памятаєш, я розповідав про те село, де жили мої дід і баба? Сюди ніхто не їздить. Ніхто не допоможе. І не зли мене ти ж знаєш, чим це може закінчитися.
Марічка здригнулася. В очах Тараса вона бачила божевілля і це лякало найбільше.
Півтора тижні чи може більше? вона провела у цій хаті. Тарас звільняв її лише на кілька годин на день, стежачи за кожним рухом, немов хижак за здобиччю. Марічка розуміла: перед нею не людина, а хворий, якому потрібна психіатрична допомога. Але вона вдавала. Грала покірність, вдавала надію на примирення, лише б вирватися звідси. На роботі її ніхто не помітить начальниця мріяла позбутися її після того, як Марічка застала її з чоловіком. Батьків не було, подруги звикли до її зникнень «ревнивий чоловік», зітхали вони, не вникаючи в подробиці.
Одного разу, коли Тарас відвернувся, вона вдарила його важкою статуеткою. Він упав без свідомості, але дихав. У Марічки не було часу перевіряти, чи прийде він до тями. Вона знала: якщо він прокинеться, шансів не буде. Він казав, що вони залишаться тут надовго, і вона більше не могла жити з людиною, чий гнів був схожий на вибух завжди несподіваний.
Натягнувши на себе все, що знайшла в хаті, вона вибігла на мороз. Холод різав легені, але вона бігла. Машини, дороги все це було десь далеко. Вона боялася, що Тарас піде за нею по слідах, але бігти було необхідно. Ліс, вовчий вий на