Вибір роботи замість кохання

**Щодніковий запис.**

Він обрав роботу, а не мене.

— Ти… ти… Не вірю своїм вухам! Це ж просто в голові не вміщається! Твоя проклята робота, твої термінові дзвінки, твої безкінечні відрядження! — Оля змахнула зі столу чашку, і та з гуркотом вдарилася об стіну, розбризкуючи недопиту каву. Уламки брязкали по підлозі, як святкові блестки.

— Годі істерику влаштовувати! Що ти як мала! — Андрій навіть голосу не підвищив, а це дратувало ще більше. У ній все кипіло, а він стояв мов статуя. — Я не можу скасувати це відрядження, зрозумій вже. Там питання про підвищення.

— Підвищення?! — вона аж поперхнулася від злості. — Та твоє підвищення завжди, завжди вище за нас! Пам’ятаєш, ти пропустив випускний Ксені, навіть не зателефонував на мій ювілей, хоча я нагадувала за тиждень! А тепер це! У Івасика операція через два дні, а тебе везе в цей… у Львів!

— У Київ, — машинально виправив Андрій і миттю закусив язика.

— Та хоч на Місяць! — Оля замахала руками, як крилами. — Тебе не буде поруч, коли твоєму сину робитимуть цей наркоз! Коли він переляканий до смерті, коли я від страху на стіну лізу! І все через якусь твою дурну папірку з підписом!

Андрій зі свистом видихнув і провів рукою по обличю. Під очима синьо, щетина неголена, але погляд упертий, як завжди.

— Який же дурний цей контракт… Це шанс стати фінансовим директором, ти що, не розумієш? Я йшов до цього двадцять років, якщо не все життя. Та й в Івасика звичайна плановая операція, чого ти трясешся? Зрізати мігдали? Це ж не пухлина в голові.

— Ага, зараз! А раптом щось піде не так?! — Оля вчепилася нігтями в долоні. — Що тоді робитимемо, га?!

— Нічого не станеться, — відмахнувся він. — Я ж особисто з лікарем говорив.

— А якщо станеться?! — вона вже перейшла на ультразвук.

— Сядь уже! — він дёрнув плечем. — Якщо щось станеться — сідаю на літак і лечу, першим рейсом! Як тоді, коли Ксені апендицит вирізали, пам’ятаєш?

— Так-так, пам’ятаю! — з їдкою усмішкою відповіла вона. — Прилетів, коли все вже закінчилося, через вісім годин! Лікарі давно по домах, а наш герой тільки з трапу сходить!

Андрій лише головою похитав:

— Я що, гумовий? Не можу ж розірватися на частини, Олю. Я працюю, як проклятий, щоб у вас усе було. Забула, як ти мені все життя з вухами сідала через нову квартиру? «Давай переїжджаємо, сусіди гамірні, подвір’я брудне, метро далеко…»

— Краще б ми в тій хрущовці жили! — вибухнула вона. — Але з нормальним чоловіком і батьком, який хоча б інколи бачить своїх дітей, а не тільки в неділю після обіду!

Андрій гупнув на стілець, ніби вагою всіх своїх дев’яноста кілограмів:

— Слухай, ми ж домоворилися? Ти вдома, з дітьми, господарство, затишок, і все таке. Я на роботі пуп рву, гроші в сім’ю ношу. Що змінилося? Чому це раптом стало проблемою?

Оля відкрила рот, щоб відповісти, але тут вхідні двері — бах! — розчинилися, і з прихожої почулися голоси дітей, рюкзаки звалилися на підлогу.

— Ладно, поговоримо потім, — буркнула вона і вийшла з кухні, на ходу надягаючи штучну посмішку, від якої аж щоки ніяковіли.

Андрій відкрив ноут. До вечора треба доправити презентацію, а в голові — туман і жодної думки.

**Вечір, кухня.**

Коли діти вже спали, Оля сиділа біля столу і бездумно гортала стрічку в телефоні. Вона вже не плакала, просто всередині було ніби оніміло. Двадцять два роки шлюбу, і з кожного року їхні стосунки нагадували бухгалтерський звіт: доходи, витрати, активи, пасиви. Коли все так ускладнилося?

Андрій увійшов і мовчки сів навпроти.

— Кави хочеш? — спитала Оля, не підводячи очей.

— Хочу, — відповів і додав: — Нам треба поговорити.

— О чому? — вона встала, клацаючи чайником. — Все й так зрозуміло. Ти завтра влітаєш. Ми з Івасиком поїдемо до лікарні самі.

— Послухай, — Андрій підійшов і обережно поклав руки на її плечі. — Я розумію, що ти знервована. Але це важливо для мене.

— Важливіше за нас? — Оля обернулася, і в її очах він побачив не гнів, а втому й розчарування.

— Це все для вас, — тихо сказав уін. — Усе, що я роблю — для вас.

— Ні, Андрію, — Оля похитала головою. — Це все для тебе. Для своєІ коли вона подивилася в його очі, здалося, що він справді намагається, але чи вистачить цього назавжди — невідомо.