Вибір, що змінює все

**Важке рішення**

— Ба, я не хочу кашу, — тихо підсунув від себе тарілку Макарко, не відводячи очей від Оксани.

Так колись робила її донька. Якщо не хотіла їсти, повільно штовхала посуд, доки той не падав на підлогу. Звідки це в ньому? Він не міг цього бачити, не знати. Доросла Софійка так ніколи не робила. Невже гени?

Маленьку доньку Оксана лаяла, але на онука сердитися не могла.

— Стій! — різко зупинила вона, поки тарілка не зісковзнула. — Не хочеш — не їж. Випий чаю.

— А цукерку можна? — спитав Макарко.

— А от цукерку — не можна. Ти ж уже з’їв одну перед сніданком і перебив собі апетит. До обіду — нічого солодкого.

— Ну ба-а-а… — протягнув хлопчик.

В очах зайшли сльози, губи здригнулися — ось-ось ридання. Маленький хитрюга добре знав, як це на неї діє.

*«І плаче так само, як колись його мама…»* — з болем подумала Оксана, готова вже здатися. Та раптом задзвонив телефон.

— Візьми печиво, — кинула вона, виходячи з кухні.

— Не хочу печива! — крикнув їй у спину капризний голосок.

Оксана відчинила двері. На порозі стояв Богдан, її зять і батько Макарка.

— Добрий день, Оксано Володимирівно. Ви, як завжди, чарівно виглядаєте, — усміхнувся він.

Їй було приємно, та вона лише сухо кивнула:

— Дякую. Заходьте.

— Тато! — у передпокій влетів Макарко.

Богдан нахилився, підхопив сина на руки, міцно притиснув.

— Який же ти важкий став. Виростив! — у очах чоловіка розлилася ніжність.

— А що ти мені приніс? — відсторонюючись, спитав хлопчик.

— А ти себе добре поводив? Бабусю слухався? — Богдан подивився на Оксану. Вона мовчала, відвела погляд.

— Ну, зізнавайся, що наробив? — почав тормошити сина Богдан.

— Я кашу не доїв. Мене покарали в садочку, я подрався з Дениском. Але ж він перший почав! Він відібрав у мене машинку, а мене покарали, а його — ні!

— Недобре, — похитав головою Богдан.

— Макарку, іди в кімнату, мені треба поговорити з татом.

Богдан спустив сина на підлогу, дістав із кишені пальта машинку й віддав хлопчику. Той, радісний, побіг у кімнату. Богдан пройшов за Оксаною на кухню, сів за стіл. Вона прибрала тарілку з недоїденою кашею, залишившись біля мийки.

— У цього Дениска така мати… Я стільки вислухала на свій рахунок. Вона вимагала, щоб я покарала Макарка. Але ж Дениско й сам любить штовхати дітей, а потім скаржиться на них. Діти б’ються — це нормально. Але не варто заохочувати Макарка давати відсіч, — з докором сказала Оксана.

— Я вам так вдячний, Оксано Володимирівно, що ви піклуєтеся про мого сина. Я б без вас не впорався.

— Як інакше? Я ж його рідна бабуся, — відповіла вона.

Оксана чудово розуміла, що кокетує. Так, Макарко — її онук, але вона виглядала скоріше як його мати, а не бабуся.

— Може, варто найняти няню? — Богдан завжди звертався до неї за іменем-по батькові, підкреслюючи повагу. Вона поморщилася.

— Що ви таке кажете? — Оксана кинула на нього швидкий погляд.

Він розглядав її. Жінка завжди відчуває зацікавлений погляд чоловіка. Їй було і приємно, і ніяково.

Вона відвернулася до мийки, відкрила воду й одразу закрила кран. *«Господи, я нервую. Ще й щоб він це помітив…»* Знову повернулася до нього, схрестивши руки на грудях.

— Жодної няні. Думаєте, чужа жінка буде піклуватися про вашого сина краще за мене? Не хочу й слухати.

— Але ж він потребує багато уваги. Ви могли б влаштувати своє особисте життя… — Богдан змішався й відкашлявся.

— Ви теж можете влаштувати своє.

Вони подивилися одне на одного й відвели очі.

Вона ніколи не розуміла, що такий чоловік, як Богдан, знайшов у її легковажній й емоційній доньці. Він був старший за Софійку на п’ятнадцять років — за віком підходив Оксані більше, ніж її доньці.

Але він кохав Софійку, у цьому вона не сумнівалася. Навіть трохи заздрила. Коли донька повідомила, що виходить заміж, Оксана, звичайно, відмовляла:

— Він старший за тебе, мудріший, а ти ще дитина. Що може бути спільного між вами?

— Мамо, ми кохаємо одне одного. Я не дитина, мені двадцять. Якщо не дозволиш — втечу з дому. Все одно вийду за нього. А ти просто заздриш, — уколола матір Софійка.

— Не поспішай, краще пізнайте одне одного. — Оксана сподівалася, що за цей час Богдан розчарується в доньці й відмовиться.

— Вони всі нудні. Скажи, якби Богдан зустрівся тобі раніше, чи не вийшла б ти за нього? — лукаво спитала Софійка.

*«Вона навіть не підозрює, наскільки права…»* — зізналася собі Оксана.

Вона намагалася переконати й Богдана не одружуватися на доньці.Рік потому вони всі разом сиділи за великим столом у новому будинку, і Оксана, дивлячись на сміючогося Макарка та Богдана, нарешті зрозуміла, що знайшла те, що шукала все життя — справжню родину.