Вигнала невістку і опинилась в будинку для літніх людей

**Щоденниковий запис**

Ніколи не думав, що моя гордість приведе мене сюди – до будинку для літніх «Тепло рідного дому». Але все по порядку.

Марія Степанівна Ткаченко любила в цьому житті дві речі: себе – беззастережно, і свого сина Олежка – з фанатичною, майже релігійною відданістю. Олежко був не просто сином. Він був її Сонцем, навколо якого обертався її маленький, ретельно вилизаний світ. З пелюшок він отримував все найкраще: іграшки, які сусідські діти бачили лише у вітринах, одяг «як у князя», різні смаколики.

Його водили на всі можливі гуртки: від бальних танців («Для постави, Олежку!») до карате («Щоб міг дати відсіч!»). Олежко, треба віддати йому належне, демонстрував вражаючу стабільність: ніде не затримувався довше місяця. Вчитися було нудно, займатися – немислимо. Набагато веселіше було ганяти голубів у дворі, малювати вуса на афішах та лякати до м’яку кішку Мурлику, яка одного разу залишила йому на новеньких джинсах пам’ятні подряпини. Марія Степанівна лише зітхала: «Що вдієш – характер!»

Олежко виріс. Витягнувся в такого ледаря, з вічно сонними очима й руками, не знайомими з мозолями. І тоді перед Марією Степанівною постало нове священне завдання: захистити Сонце від зазіхань. Від дівчат. Особливо – «негідних». Її особистий рейтинг «гідності» включав: квартиру (бажано окрему, у центрі), авто (іномарку, не старше трьох років) і батьків (обов’язково заможних, зі статусом). Олег, звиклий, що мама краще знає, слухняно відшивав одну за одною. «Та ну, Олежку, в неї ж батько – звичайний інженер!» або «Уяви, вона їздить маршруткою! Зовсім не твій рівень». Постійної дівчини не було. Усі були «не такі».

Аж поки одного разу в Будинку культури, куди Олега занесло у пошуках безкоштовного концерту (раптом частуватимуть?), він не зіткнувся чолом з Олесею. Вона несла стопку книг – вони розсипалися. Олег, підкорившись рідкому пориву, допоміг зібрати. Подивився в великі, сірі, як дощова хмара, очі. І… щось клацнуло. Олеся працювала бібліотекарем. Жила у скромній «однушці» на околиці, яка дісталася від бабусі. Машини не мала. Батьки – вчителі з провінції. За всіма параметрами Марії Степанівни – катастрофа. Але Олеся була тихою, усміхненою, пахла книгами й ванеллю. Олег, вперше в житті, не послухав маму. Привів Олесю додому.

Марія Степанівна зустріла наречену, як генерал – ворожого розвідника. Огляд з ніг до голови. Холодний чай. Питання, як допит:
«Квартира є? Гаразд, однушка… На околиці… Батьки? Вчителі? Цікаво… А машину водити вмієш? Ні? Сумно».

Олеся червоніла, м’яла серветку, відповідала тихо й чесно. Олег їв мамин торт і дивився у вікно. У душі Марії Степанівни лютував ураган обурення. «Ця сіра миша?! Для мого князя?! Ніколи!»

Але Олег вперся. Вперше. Можливо, єдиний раз у житті. І Марія Степанівна, стиснувши зуби, дала «добро». Не тому що змирилася. Вона затаїлася. Як павук.

Весілля було скромним. Олеся переїхала до квартири Марії Степанівни (куди ж ще?). І почалося. Те, що на кухні у свекрухи називається «притиранням», а насправді – планомірне знищення.

«Олесю, суп сьогодні… якийсь несмачний. Не те, що я варю. Олежко мій любить наваристий борщ, а це – вода водою».
«Ой, а пил на комоді! Олежко алергік, ти знаєш? Треба витирати щодня!» (Олеся витирала вранці й увечері).
«Олежку, подивись, як Олеся твою сорочку погладила! Зморшка! Ти ж не підеш так на роботу? Знімай, я перепрасую».

Олеся терпіла. Любила Олега. Сподівалася, що він захистить. Але Олег звик, що мама завжди права. І мовчав. Іноди бурчав: «Ну, Олесю, старайся. Мама ж піклується».

Марія Степанівна атакувала витонченіше:
«Знаєш, Олежку, а Олеся сьогодні в магазин ходила… Таку дешеву ковбасу купила! Економить, чи що, на тобі?»
«Ой, Олесю, ти в цій кофтинці… наче мішок. Не йде тобі. Олежку, скажи їй, щоб не носила». (Кофта була новою, купленою на зарплату Олесі).

Олеся плакала в подушку. Олег дратувався: «Годі скиглити! Мама просто хоче як найкраще! Звикай!»

Одного разу, повернувшись з роботи (Олеся підробляла у вечірній школі), вона застала картину: Марія Степанівна виливала приготований нею суп.

«Ой, Олесю! Вибач! Я випадково… Здалося, що зкисло. Ну нічого, Олежку, я тобі омлет зроблю! Краще мого омлету нічого нема!»

Олеся подивилася на Олега. Він знизав плечима: «Що вдієш, мама випадково. Не реви».

Це була остання крапля. Не рев, а тихий стогін вирвався у Олесі: «Олегу, я так більше не можу…»

«Ну й що?»І так Марія Степанівна опинилася сама у холодній кімнаті будинку для літніх, де кожен ранок починався не від криків качок у дворі, а від стукоту медичних візків по коридору.