Виховав вас п’ятьох, а ви одного батька прогодувати не хочете.

«Я вас п’ятеро виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете»

Драматична історія із глушини Полтавщини

— Віть, вставай, ранок удвічі старший за тебе, пора на роботу! — штовхала чоловіка Оксана, у лівиці тримаючи підгорілий пательник, а у правій — звичну надію, що він просто жартує.
— Не встану. Замовкни, Оксанко. Годі. Більше на фабрику не піду, — не розплющуючи очей, буркнув Віктор і повернувся до стіни.

Дружина спочатку засміялась — ну, подумаєш, відпустка закінчилась, ще не очуняв.
— Та годі тобі, дурниці! Весілля Оленки святкували, відпочили, тепер — назад у ритм. Справ — як маку!

— Серйозно кажу. Усе. Звільнився. Більше не працюю. Заяву ще до відпустки подав. Вчора був останній день.

— Ти що, Віть? З глузду з’їхав? Де ти таку роботу ще знайдеш? Та в тебе до пенсії два роки! Потерпи! — Оксана зблідла і ледь не випустила пательник.

— Не витримаю більше. Нема сил. Усе — скінчив. Ми п’ятьох дітей вивели у люди. Троє синів, дві доньки. Всіх вивчили, всіх прилаштували. На ноги поставили. А я? Тепер хочу трохи відпочити. Усе, моє діло зроблено.

— Та в тебе розуму нема, якщо вирішив сісти дітям на шию, — з болем видихнула дружина. — Хто тебе годуватиме? Моя пенсія — сльози. А ти, значить, вирішив, що тебе утримуватимуть?

— Ну звісно. Вони ж не чужі мені. П’ятеро! Невже один батько з голоду здохне?

— Та ти з глузду з’їхав, старий дебелку! — запалилася Оксана. — У дітей і своїх клопотів вистачає. Он, квартири в іпотеці, онуки до школи бігають. А ти… дармоїд! — схопила його за рукав і штовхнула.

Він різко відмахнувся — і вона вдарилась об шафу.
— Не лізь. Не чіпай. Вирішив. Усе.

Сльози набігли на очі Оксани. Вона знала: якщо чоловік сказав — назад шляху нема. Схопилась, накинула хустку і пішла до сусідки — тіті Марії, мудрої бабусі, до якої навіть дільничні за порадою ходили.

— Ой, тітонько, лихо моє! Віть із глузду з’їхав! Звільнився, каже, не може більше працювати. Що робити? Як його очуняти?

— Та чого ти галас підняла. Він і справді втомився. П’ять душ виростив — це тобі не насіння лускати. Видно, надсадився. Дай відпочити. Поживи з ним лагідно.

— Ну так, зараз! Я йому покажу лагідність. Ось діти приїдуть, і влаштуємо йому «санаторій»! — зі злим блиском у очах проказала Оксана.

За тиждень усі зібрались. Оксана всіх обдзвонила, накрила стіл так, щоб ніхто не пішов голодним. Сміялись, обіймались, онуки кружляли по подвір’ю. Але за обідом, як тільки прибрали посуд, повисло напружене мовчання.

— Тату, — першим заговорив старший, Богдан, — це правда, що ти звільнився?

— Правда, сини. Вирішив — годі. Сил більше нема.

— Ну тату ж, — встряв Микола, середній. — Два роки лишилось. Потерпи. Це ж просто… не по-людськи!

— Я все вирішив. Стажу в мене більш як сорок років. До пенсії дотягну. А ви… п’ятьох вас. Прогодуєте старого, певен.

Дружина за його спиною тріумфувала, а діти заворушились. Богдан прокашлявся:

— Ну… у нас зараз кредит, машину беремо. Важко буде.

— А у нас Оленка у музичній школі, до репетиторів ходить. Гроші йдуть, сам знаєш, — додала дружина Миколи. Він сам мовчав.

— А я… ремонт почав. До зими треба встигнути, потім квартиру продаватимемо. Більше не потягну, — зітхнув Андрій, молодший.

Доньки заговорили у переріз. В одній меблі замовили на розстрочку, в іншої чоловік на заробітках, грошей місяцями не бачать. Оксана піднялась, як генерал перед атакою:

— Ну ось, Віть, бачиш? У всіх справи, клопоти. А ти — у тягар. Не соромно тобі, га? Ти від дітей тягнути хочеш, а не допомагати. Завтра зранку — іди шукай роботу. Додому без паперу про прийом — не пущу. Зрозумів?

Віктор встав. Мовчки. Поглянув на дітей. На дружину.

— Я вас п’ятеро виростив… А ви одного батька прогодувати не хочете… — глухо проказав і пішов у спальню.

Вранці він пішов влаштовуватись. Прийняли. Зарплата вдвічі менша, але все ж робота. Оксана залишилась задоволена — «вилікувала». А через два дні він не повернувся.

Пізно ввечері постукали у двері. З лікарні повідомили: Віктор помер. Великий інфаркт. На роботі стало погано, не встигли довезти. Помер у швидкій.

Зараз Оксана живе сама. Пенсія — копійки. Діти рідко навідуА тепер до неї вночі повертаються ті самі слова: “Я вас п’ятеро виростив… а ви одного батька прогодувати не хочете…”.