Викресливши нас з заповіту, хай сама дбає про себе! – невістка забороняє догляд за свекрухою.

Скоро нас зала забере, нехай сама про себе дбає! – невістка не дозволяє доглядати свекруху.

Марія Левченко більшу частину свого життя працювала на заводі в рідному місті, яке було єдиним місцем, де можна було отримати хорошу зарплату. Вона ніколи не задумувалася про зміну професії, адже в невеликому місті, де вона жила, не було інших перспектив, а ще й необхідно було забезпечувати свого улюбленого сина.

На чоловіка ніколи не могла особливо розраховувати, адже вже через кілька місяців після весілля, коли дізналася, що скоро їхня родина збільшиться, зрозуміла, що головою родини є вона сама. Утримання сім’ї, виховання сина, організація скромного життя – все лежало на її плечах.

Звісно, іноді вона розглядала ідею розлучення, але зрештою вирішувала, що краще, щоб дитина мала якогось батька, аніж жодного. Завдяки своїй важкій праці на заводі, Марія змогла відправити сина на навчання до міста. Хлопець був розумним і прагнув якомога швидше стати самостійним. Він досяг успіхів у навчанні, отримав добре оплачувану роботу і був запрошений працювати в столиці.

Там він познайомився з дівчиною, з якою швидко вирішив одружитися. Жінці не подобалася невістка, її дратувало, коли пара приїжджала в гості, а невістка починала зневажати маленьке містечко і постійно ходила з виразом презирства на обличчі, наче була високопородною аристократкою. До того ж, жінка знала, що дівчина походить з одного з приміських сіл.

Коли старенька досягла 60 років, вона потрапила до лікарні. Виявилося, що причиною стали багаторічні шкідливі умови праці. Незабаром її виписали з лікарні, але вона потребувала допомоги у домашніх справах. Чоловіка вже давно не було поруч, тож звернулася до сина по допомогу, але він також не міг допомогти, оскільки перебував за кордоном. Тоді Марія вирішила звернутися до сусідки – Олени, якій обіцяла заплатити за допомогу по господарству. Добродушна дівчина взялася допомагати зовсім безкоштовно, пояснивши, що старенька «потребує грошей». Вона брала лише гроші на купівлю продуктів, з яких готувала їй обіди.

Відчуваючи величезну вдячність, Марія, розуміючи, що час добігає кінця, склала Заповіт, згідно з яким її квартира мала перейти молодій сусідці. Це не було спричинене якоюсь неприязню до сина, просто вона логічно оцінила, що її дитина має все необхідне, а дешеве помешкання в маленькому місті йому не потрібне.

Одного дня Олена мусила поїхати з міста на два тижні. Дізнавшись, що син вже повернувся в країну, мати вирішила зателефонувати і ще раз попросити про допомогу. Під час розмови вона розповіла про сусідку і про те, що саме вона є спадкоємицею її квартири. Так вона хотіла подякувати за безкорисливу допомогу.

На мить у телефоні запанувала тиша, поки не заговорила невістка, яка, видно, чула розмову.

– Якщо вже нас викреслила із заповіту, нехай сама про себе дбає!

– Тихо будь! – сичав син.

Марія терпляче чекала, що скаже син.

– Мамо, постараюся приїхати, але не обіцяю, бо на роботі погрожують раннім поверненням з відпустки.

– Добре… – жінка не втрачала надії, що син таки приїде.

На жаль, син не встиг її відвідати…