З двома впораємось, а третій — це вже виклик!

Марина почувствовала втому, яка не відпускала її кілька днів. Справ купа, а їй кортіло сісти й не рухатися, а ще краще — лягти й лежати. На їжу не могла навіть дивитися. Зробила тест на вагітність, і він підтвердив її здогад.

Два роки, як вийшла з декрету, не встигла відпочити від пелюшок, а тут знову… Засмутилася. Іванчикові ось-ось виповниться п’ять, Марічка пішла у другий клас. Дітям потрібна її турбота, а вона буде зайнята малюком. Чи зрозуміють вони її, чи не заздритимуть новій сестричці?

«Звісно, дитина — Божий дар. Дал Бог дитину, дасть і на дитину. Але час такий неспокійний. Хоч коли він був легким? Жінки й на війні народжували. Що сказати на роботі? Що скоро піду у декрет, а потім брамуватиму лікарняні? Та яка там робота з трьома дітьми? Родина збільшиться, а житимемо на одну Олегову зарплату…»

Вона мовчала, не поспішаючи «порадувати» чоловіка.

Нещодавно шеф питав, чи не збирається хтось у декрет. Зрозуміло — у колективі переважно жінки. Марина, як і всі, запевнила, що у неї повний набір — хлопчик і дівчинка, і в декрет точно не планує. І на тобі.

«Про що я думаю? Родина важливіша за все, робота чекатиме…»

Час минав, а Марина все вагалася. Одного разу після вечері Олег зауважив:
— Ти не захворіла? Бліда, і весь час у думках. Я вже тричі питав, що подаруємо Іванчикові й Марічці, а ти не чуєш.

Тоді вона й розповіла йому все. Олег замовк, а потім спитав:
— І що ми робитимемо?

Він сказав «ми», а не «ти». І за це Марина так любила свого чоловіка. Він не залишить її саму з її сумнівами. Їй стало соромно, що вона намагалася вирішити все сама.

— З двома справляємося, потягнемо і третього, — впевнено сказав Олег.
— Але я знову у декреті. Житимемо на твою зарплату.
— Нічого, проживемо. Можу підробляти. Чи ти хочеш позбутися дитини? — прямо запитав він.

— Не знаю, — зізналася Марина. — Ти працюватимеш цілими днями, я — крутитимуся з дітьми. Так і життя промине…

— І з двома, і з трьома воно промине однаково. Давай не поспішатимемо, ще є час подумати.

— А де ми всі помістимося? — оглянула вона тісну двокімнатну квартиру, яку дісталася від Олегової бабусі.

— Поговорю з батьками. Можливо, погодяться помінятися — у них трикімнатна.

Як і очікувала Марина, свекруха не схвалювала:
— Твоя дружина спеціально завагітніла, щоб відібрати у нас квартиру.
— Мамо, це моя ідея.

— То ти хочеш позбавити нас спокою? Ми звикли тут. А може, краще зробити аборт? Двох дітей у наш час — достатньо.

Побачивши засмученого чоловіка, Марина зрозуміла все без слів.

День за днем вона міркувала: то змирювалася з думкою про третю дитину, то з жахом уявляла пелюшки, безсонні ночі, втому… Термін для аборту підходив, а рішення так і не було прийняте.

Одного разу їй приснилася дівчинка років п’яти. Вона весело співала, тримаючи плетену кошик, як у Казкового вовка. «Що там у тебе?» — запитала Марина. Дівчинка подивилася у кошик, і в її очах з’явився біль. Кошик був порожній…

— Я прийняла рішення… Ні, — розповіла вона чоловікові про сон.
— Це просто сон. Значить, буде дівчинка, тобі помічниця.

На остаточний вибір вплинув візит до подруг. У них — повний будинок достатку, але… без дітей. Коли Іванчик і Марічка бігали й сміялися, господиня сказала:
— Не заспокоюй їх. Щастя, коли в домі чути дитячий сміх. Якби могла, народила б стільки, скільки Бог пошле.

Після цього Марина остаточно вирішила: залишить дитину.

Але свекруха не заспокоїлася. Вона прийшла й різко запитала:
— Зробила аборт?
— Вже пізно, — відповіла Марина, хоча ще був час.
— Двох мало? Чому не бережетеся? Чоловік на двох роботах, худне, а ти…
— Ви народили одного, а виглядаєте, ніби цілу збірну вигодували!

Свекруха вибухнула й пішла, хлопнувши дверима.

Рішення було прийняте. У п’ятницю Марина пішла до лікаря, щоб стати на облік. Осінь вступала в свої права — дощі, жовте листя під ногами. Вона уявляла, як наступного літа вони всі разом виїжджатимуть на природу…

Раптом її збив електросамокат.

У лікарні Олегу сказали:
— Дитину врятувати не вдалося.

— Пробач мені… Це Бог покарав мене за сумніви, — шепотіла Марина, коли прийшла до тями.

— Не вини себе. Головне — одужуй.

Вона довго не могла заспокоїтися. Лежачи в палаті, згадувала той сон — дівчинку з порожнім кошиком. Тільки тепер зрозуміла, що він означав.

Після виписки вона з жахом тікала від самокатів. Головний біль нагадував про втрату.

Людина так влаштована: боїться, вагається, тягне з вибором. Але коли втрачає те, що лякало, — шкодує.

Може, і не буває випадковостей. Може, ВсеАле після всього, крізь сльози та біль, Марина зрозуміла найголовніше – життя дарує не випробування, а шанси змінити себе.