Зачекай на мене!

Ось адаптована історія, переказана як для близького друга:

Ти тільки послухай, як воно все вийшло!

Дзвінок пролунав, і шкільні коридори поволі спорожніли. Вчителі розходилися по класах, підганяючи запізнілих учнів. За вікном шуміла молода листва, сонце вабило на вулицю. Марічка Степанівна зупинилася перед дверима класу. Їй, як і дітям, так і хотілося все кинути та піти гуляти весняним містом. Вона зітхнула й увійшла всередину. Учні сьомого «Б» із галасом підвелися.

— Good morning. Sit down, please, — сказала вона, проходячи до вчительського столу.

— Who is absent today? — запитала вона, окинувши клас швидким поглядом.

Відмінниця Олеся Вересень підвелася й відповіла англійською, що Ярина Калина хворіє, а ще немає Дениса Мельника. Вона завжди швидко реагувала, бо найкраще володіла англійською. По класу пройшов шепіт.

— Ваню, що з Денисом? — спитала Марічка Степанівна вже українською.

Ваня Гайдай був сусідом Дениса.

Усі в школі знали, що батько Дениса рік тому вийшов із в’язниці, ніде не працював, пив і нещадно бив дружину. Синові теж діставалося, коли той заступався за матір. Денис часто приходив на уроки з синцями. Перед фізкультурою він заходив у роздягальню останнім, щоб хлопці не бачили чорних синців на його тілі. Але всі знали, що батько розпускає руки. Сусід Ванько Гайдай розповідав.

Марічка співчувала Денису. Хлопець гарний, не за віком розвинений. У неблагополучних сім’ях діти дорослішають рано. Вчився добре, швидко все схоплював. Ось тільки англійська йому не давалася, але він старався.

Після інституту Марічка повернулася до своєї школи вчителем англійської. Не хотіла залишати маму саму, тому не поїхала до Києва, не влаштувалася в приватну школу, як зробили багато її одногрупників.

Старшокласникам англійську викладала досвідченіша вчителька. Марічці дісталася середня школа. Спочатку, звісно, їй скидали уроки, а потім звикли та полюбили молоду вчительку. Вона одягалася строго, але з-під маски напускної серйозності часто визирала добра усмішка та іскорки в очах.

Дівчата наслідували манеру вчительки, а хлопці свою закоханість ховали за грубістю. Із цього року Марічка Степанівна взяла класне керівництво в сьомому «Б».

— Марічко Степанівно, учора його батько знову напився, матір Денисову бив. Крики було чути по всьому будинку. Вночі «швидка» забрала матір до лікарні. Денис викликав, коли батько заснув. А ті вже й поліцію викликали. Батька забрали, і Дениса теж, поки не знайдуть рідних.

— Як?! — ахнула Марічка Степанівна й знову оглянула клас. Затихлі учні чекали від неї якихось пояснень. Що сказати?

— Добре, після уроків я піду до поліції й усе дізнаюся.

По класу пройшов шепіт полегшення.

Перед очима Марічки стояло обличчя тринадцятирічного Дениса. Скільки разів вона питала, чи потрібна допомога, але він перелякано хитав головою. На уроках вона часто ловила його глибокий погляд, від якого червоніла й збивалася.

Клас завмер у очікуванні.

— Okay, let’s begin, — сказала вона нарочито бадьоро.

На перерві Марічка зайшла до директора.

— Іване Васильовичу, Мельник…

— Знаю, Марічко Степанівно. Мені вже дзвонили із поліції. Поки шукають його рідних. Якщо не знайдуть — відправлять у дитбудинок. Батькові загрожує термін, а мати… Вижила б. Самі знаєте, дитбудинок — теж не цукерка. Невідомо, що краще — звір-батько чи злінені, недолюблені підлітки.

— Я хочу піти до поліції, підтримати його й усе дізнатися.

— Як класний керівник, ви маєте на це право. Спробуйте. Але не раджу вам у це втручатися. У моїй практиці було всяке. — Він втомлено опустив очі, давши зрозуміти, що розмова закінчена.

Побачення з Денисом Марічці Степанівні дозволили. Вони зустрілися в кімнаті з отруйно-зеленими стінами та незручними меблями.

— Що з мамою? — одразу спитав Денис.

Марічка розгубилася. Вона зовсім не подумала дізнатися про стан його матері.

— Вона у реанімації. До неї не пускають. Не хвилюйся, усе буде добре, — сказала вона, намагаючись звучити переконливо.

— Батька посадять? Хоч би посадили, — блиснувши гнівним поглядом, промовив Денис. Від Марічки не сховалося, як він натягнув рукав светра, прикриваючи сліди від пальців батька.

— У тебе є рідні? Дядьки, тітки, бабусі, дідусі? — із співчуттям запитала вона.

— Не знаю. Навіть якщо й є, я нікому не потрібен. Дякую, що прийшли, Марічко Степанівно. — Від його погляду вона здригнулася. — Можна я вам писатиму?

— Так, звісно, — відповіла вона, трохи вагаючись. — Я не знаю, чи буде у тебе там інтернет, комп’ютер… Я записала свою адресу та номер телефону. Тримай. — Вона вклала складений аркуш паперу в його долонВони прожили довге і щасливе життя разом, а Денис, як обіцяв, ніколи не зрадив своєї любові до Марічки.