Залишила дитину і втекла: Ох, як же все це несправедливо!

Сиділа я на лавці біля хати, прижмурившись від сонця, коли раптом почула голос:

— Мам…

Оглянулась — а це ж моя Настенька, що півтора року тому подавалася в Київ, як вітер, і ось повернулась. В одній руці вона тримала обережно загорнуту донечку, в іншій — спортивну сумку.

— От і приїхала… Я так і знала, що так скінчиться. Назавжди чи як? — буркнула я неласкаво.

Завіска у сусідки в вікні заворушилась. Важко зідхнувши, я підвелася з лавки.

— Ходімо в хату. Що тут сусідів бентежити.

Настя трохи постояла, потім пішла за мною. Швидко оглянула кімнату, поклала сумку біля дверей, підійшла до старої залізної ліжка й акуратно положила дитину. Відійшла, з полегшенням видихнула.

— Хлопчик чи дівчинка? — спитала я байдуже, дивлячись на її спину.

— Донечка, Поліна, — відповіла вона, обертаючись.

— Я так і знала… Видно, не солодко тобі там було, якщо до матері вернулась. А не ти ж казала, що тут і ноги твоєї не буде? Що збираєшся робити?

— Мам, давай не зараз… Я дуже втомилася…

Заправила вибиту прядь волосся за вухо, сіла на ліжко біля дитини.

— Добре, добре… Куди поспішати? Молока нема? — глянула я на її тонку постать. — Звідки ж йому взятися? Ну нічого, зараз побіжу до тітки Оленки, вона козу держить, дасть.

— У мене суміш є, — поспішно сказала Настя, радіючи, що перший шторм минув.

— Що це за хімія? Дитя травити? — махнула я рукою і пішла в куток за грубою.

Взяла літрову банку, не глянувши на доньку, вийшла. Коли повернулася, Настя вже спала біНастя прокинулася від теплого дотику сонця на обличчі й усміхнулася, адже тепер вона знала — її люблять, незважаючи на все.