Заради мене…

Сьогодні записав у щоденник цю історію.

Катерина монотонно ковзала праскою по дошці. Спека трохи вщухла до вечора, але від гарячого заліза йшов нестерпний жар. Залишилося випрасувати кілька речей, коли задзвонив телефон. Він замовкнув, але за мить знову розтявся, дратуючи нерви.

Катерина відставила праску, підійшла до столу. На екрані – ім’я подруги. “Чому б це?” – подумала вона.

– Олеся, це ти? Щось сталося? – голос видав збудження.

– Я. Хто ж ще? Так, справді сталося. Їду до тебе. Від командировки відмовилась, а готель не бронювала. Приймеш на пару днів?

– Смієшся? Коли приїжджаєш? – Катерина знову відчула тривогу, згадавши, що в холодильнику ледь-ледь набір продуктів. Сама вона їла мало.

– Завтра ввечері. Знаю, що несподівано, але вирішилося раптом. Номер поїзда й вагон напишу. Зустрінеш?

– Звісно, – відповіла Катерина, а в голові крутила: “Знову брати відгул? Але в лікарні й так на мене косо дивляться…”

Олеся заспокоїла: приїде пізно, пробуде два дні. Катерині стало легше.

– Ти не готуй нічого спеціально, знаю твої звички. Зачекай, наговоримося! – Олеся кинула трубку.

Катерина допрасувала білизну, акуратно склала її у шафу. “Олеся захоче розпитати про все, залізти в душу… А я тільки звикла до самотності. Тепер треба думати, чим годувати гостю.” – Вона глянула на годинник. – “Встигну до магазину. Завтра часу не буде. Оце так здивувала…”

Холодильник був майже порожній. Останні місяці вона готувала мінімум – хімія відбила апетит. Переодягнулася й вийшла, думки кружляли навколо подруги.

Познайомились у шостому класі, коли до їхньої школи перевели нову дівчинку – Олесю з загадковим ім’ям. Потім разом вступили до університету. На третьому курсі Олеся закохалася у курсанта військового училища, вийшла заміж і поїхала з ним у далекий гарнізон.

Спершу листувалися, потім дзвонили, але згодом спілкування звелося до святкових привітань. У кожної – своє життя. У Олесі двоє хлопців, клопоту повно.

Катерина вийшла заміж рік потому після інституту й одразу завагітніла. Пологи були тяжкі, більше дітей не було. Донька виросла, одружилася й поїхала до чоловіка в інше місто.

Вибираючи продукти, Катерина подумала: “Прибирати не встигну. Та й хіба це важливо? Подруга ж їде, а не посол…” Їй спало на думку збрехати Олесі – сказати, що чоловік у відрядженні чи поїхав до доньки. Але відкинула цю думку: “Олеся мене знає. Одразу розкусить. Та й нащо ховати? Я ж не перша, в кого чоловік пішов до молодої…”

Катерина давно зрозуміла, що у чоловіка є інша. Він раптом став одягатися молодіжно – джинси, світшоти. Кросівки купив, почав бігати вранці. Хоча невдовзі й це пройшло.

Поки жили з донькою, обоє вирішили нічого не міняти. Чоловік робив вигляд, що затримується на роботі, приходив лише переночувати. Катерині навіть було легше без його постійної присутності. Приходив ситий, одразу ліг спати – значить, годувався деінде.

А коли донька вийшла заміж, прийшов час сказати прямо. Вона сама запропонувала йому зібрати речі. Акуратно склала випрасуваний одяг у валізу. “Нехай та його нова не думає, що дружина була погана. Нехай бачить – я дбайлива була.”

Надія, що чоловік повернеться, залишалася. Але час минав, а він не приходив.

А потім… Під час планового обстеження в поліклініці знайшли пухлину. Це перекрило всі колишні болі. Операція, курси хімії. Кожен візит до лікаря – як вирок. Поки що стан був стабільний.

Були моменти, коли Катерина шалено хотіла побачити чоловіка, розповісти йому. Але що це дасть? Пожаліє, залишиться. А вона що дня буде бачити його й знати, що він від іншої. Ні. Жалість – не любов.

Так і жила одна. Подруг не заводила. Іноді гуляла в парку, де зустрічала тих самих бабусь або мам із дитячими візками. Обмінювалися кількома словами.

“Погода гарна. Теж на прогулянку?”
“А старший у вас де? У бабусі?”
“Довго вас не було…”

Ось і все спілкування.

Наступного дня Катерина прийшла з роботи й одразу взялася готувати. Встигла навіть протерти підлогу перед поїздкою на вокзал. Втомилася, але відпочивати було неколи – час зустрічати подругу.

Поїзд повільно під’їжджав до платформи. Катерина вдивлялася у вікна, намагаючись розгледіти Олесю. Нарешті пасажири посипалися з вагонів. Вона вирішила не бігти до потрібного вагону – в натовпі можна й промахнутися. “А раптом не впізнаю? Стільки років!” – закралася сумнів.

Вона зупинилася біля сходів у підземний перехід. Тут рух сповільнювався, можна було роздивитися людей.

І раптом побачила Олесю – повнішу, з розгубленим поглядом, але все ж ту саму. Та крутила головою, шукаючи подругу. Катерина підняла руку й помахала. Олеся заОлеся помітила жест, і в ту ж мить їхні очі зустрілися через натовп — старі подруги з першого погляду впізнали одна одну.