Здається, ми ніколи не прощалися…

Здається, ми й не розлучалися…

Щодня Оля йшла додому з надією, що Микола повернеться. Знала, що ключів у нього немає, залишив, коли пішов. Але все одно сподівалася, що відчинить двері й побачить у передпокої його кросівки. Чуда не сталось і цього разу.

Разом вони прожили два роки. Він заповнив порожнечу після смерті мами. Навіщо тоді вона почала ту розмову… Між ними не було пристрасті з самого початку. Просто було добре разом. Але Микола не робив пропозиції, не говорив про майбутнє, про їхнє майбутнє.

— А що далі? — запитала Оля одного дня.

— Ти про штампи у паспорті? А що вони змінять?

— Для жінки це важливо. Якщо для тебе — ні, може, розійдемося? — сказала вона напівжартом, щоб налякати, підштовхнути його до рішучого кроку.

— Тоді розійдемося, — раптом сказав він і пішов.

Вже тиждень вона жила сама. І чекала. Подзвонити? Попросити повернутися? Але якщо чоловік так легко пішов, значить, не кохав.

Він з’явився у її житті саме тоді, коли вона залишилася зовсім одна. Два роки тому у водія газелі закоротило серце, він не впорався з керуванням і врізався в зупинку. Мама та ще одна жінка загинули на місці, іншим пощастило більше — вони постраждали, але вижили. Водій помер у лікарні, коли дізнався, що через нього загинули люди. Обширний інфаркт.

Про це говорили у всіх новинах. Після похорону Оля ходила, як у тумані. Майже не потрапила під машину Миколи. Він встиг загальмувати, вийшов і почав на неї кричати, а потім побачив її обличчя й замовк, відвіз додому та залишився з нею.

Він був на три роки молодший. Різниця невелика, але Олі здавалося, що між ними ціле десятиліття. Він нічого не планував, жив одним днем, відмовлявся від розмов про дітей. «Які діти? Встигнемо. Олю, хіба нам погано удвох?» — сміявся Микола.

А їй хотілося звичайної родини, дітей, разом вибирати візочок і розпашонки. Такі розмови його дратували.

Дома вона навмисно не діставала телефон із сумочки, щоб не дивитися на нього щохвилини. Їй ледве вдавалося стриматися, щоб не подзвонити. Збираючись на роботу, щоранку з завмираючим серцем перевіряла повідомлення. Микола не писав.

Знову порожній самотній вечір. По телевізору йшов якийсь фільм. Оля думала свої думки, не бачачи, що відбувається на екрані. Тому не одразу почула приглушену мелодію з передпокою. Довго не могла знайти телефон у сумці. Заважали гаманець, гребінець, дрібнички. Нарешті дістала, але дзвонив не Микола. Оля відповіла, думаючи, що в нього міг сісти акумулятор, або він потрапив у аварію…

— Олю? — запитав немолодий жіночий голос.

І їй одразу стало байдуже, хто дзвонить і навіщо.

— Це сусідка тієї Саші. Олександра померла сьогодні вранці.

Яка тітка Саша? Яка сусідка? Про що взагалі говорить ця жінка? І раптом у голові спалахнуло спогад з дитинства. Маленька й кругленька жінка, схожа на Колобка. Вона закривала рот рукою, коли посміхалася. У неї не було передніх зубів — чоловік вибив, коли був п’яний. Від неї пахло пічкою й пирогами.

Оля з нетерпінням чекала літа, щоб поїхати до тітки Саши. Але мама сказала, що вони більше туди не поїдуть. Вона вже не пам’ятає чому. А потім забула й саму тітку Сашу.

— Ти мене чуєш? — запитав чужий голос.

— Так. А від чого вона померла?

— Лікар сказав, що відірвався тромб. Тут у районі лікарні не такі, як у місті. Можна було й удома залишити, але спека стоїть… Ти приїдеш?

— Коли похорон? — запитала Оля.
Нікуди вона не збиралася їхати.

— Післязавтра, на третій день, як належить. Якщо не можеш, скажи, ми перенесемо…

— Не треба, я приїду. Скажіть, як до вас дістатися, я вже не пам’ятаю, — з мукою зізналася Оля.

— Звісно, — зраділа жінка. — Звідки тобі пам’ятати? Село Залісся. Автобусом година їхати, машиною швидше.

— Я автобусом, — сказала Оля, згадавши, що Миколи з машиною вже немає.

— Білет до села Бикове, до нас автобус не ходить, пішки треба йти. Може, зустріну?

— Не треба.

— Приїжджай. У неї, крім тебе, нікого більше немає…

«Я не поїду. Навіщо? Я майже не пам’ятаю тітку Сашу. Звідки взагалі ця сусідка дізналася мій номер?» — Оля відчинила шафу. Очі впали на сукню, в якій вона ховала маму. «Мама… Вона б поїхала».

Оля дістала довгу синю спідницю у дрібненьку квіточку й чорну футболку. Усе інше було яскраве, на похорон не підійде. Склала речі у сумку.

Вранці вона пішла на роботу й написала заяву на три дні за свій рахунок. Як належить.

— Якщо треба ще, телефонуй, — сказала начальниця зі співчуттям.

Оля повернулася додому, зібрала все необхідне й вирушила на вокзалВона взяла його руку і зрозуміла, що село Залісся назавжди стане їхнім спільним домом.