Життя під владою деспота

Життя під гнітом тирана

Коли життя зігнало мене з чоловіком у глухий кут, ми змушені були переїхати до його батька в маленьке містечко під Черніговом. Здавалося — тимчасова відпустка, але вже за кілька місяців я зрозуміла: не витримаю й року під одним дахом із цим чоловіком. Відчувала себе ніби невісткою, а рабинею в домі жорстокого пана, і тепер, навіть якщо нам не буде що їсти, ніколи не повернуся до свого свекра. Його ставлення до мене знищило всяку надію на мирне співіснування.

Батьки мого чоловіка давно розлучилися. Його виховував батько, Іван Опанасович, а мати створила нову сім’ю й рідко з’являлася в їхньому житті. Можливо, тому свекор ставився до жінок із зневагою. При першій зустрічі він здавався просто похмурим дідом, буркотливим, але не більше. Поважаючи його за те, що він сам виховав сина, я намагалася знайти з ним спільну мову. Даремно.

У нас із чоловіком не було власної хати. Ми знімали кімнату в Чернігові, складали гроші на житло, але я завагітніла, і всі плани розсипалися. Грошей ледве вистачало, а пологи вже були не за горами. Стиснувши зуби, ми попросилися пожити у Івана Опанасовича. Та вже за кілька днів я пожалкувала про це рішення, ніби відчуваючи, у яку пекельну муку перетвориться моє життя.

Ніколи раніше я не виконувала стільки роботи по дому. Прибирання, готування, прасування — все це впало на мене, наче я була не вагітною, а безвольною служницею. На восьмому місяці я важко пересувалася, живіт тягнув, спина боліла, але відпочивати не дозволялося. Я й далі ходила на роботу, щоб заробити перед декретом, а вдома мене чекали нескінченні справи.

— Що розляглася, як пані? — гарчав Іван Опанасович, якщо я насмілювалася сісти на лаву чи прилягти, коли ставало нестямно. — Вагітність — не хвороба! Ніхто за тебе з ганчіркою бігати не буде!

І я, стиснувши зуби, знову бралася за швабру, витирала пил, мила вікна, чистила куточки, які роками ніхто не прибрав. Свекор не знав милосердя. Чіплявся до кожної дрібниці, вигадуючи нові доручення, поки я не впадала від втоми. І робив це лише тоді, коли чоловіка не було вдома. Я намагалася затримуватися на вулиці, щоб уникнути його люті, але це не допомагало.

— Я з роботи прийшов, а ти де швендяла? — кричав він, коли вечеря не була готова до його повернення. — Підлога брудна, під ногами хрустить, а вона собі гуляє!

Його слова, ніж ножі, різали душу. Він принижував мене при кожній нагоді, а я мовчала, не бажаючи скаржитися чоловікові. Тарас і так працював на двох роботах, щоб нас утримувати. Я намагалася сама домовитися з його батьком, сподіваючись, що він звикне до мене. Але його вимоги зростали, як сніжний ком. То борщ несолений, то миска погано вимита, то я не так постелила постіль. Іноді його докори були настільки абсурдними, що я ледве стримувала гіркий сміх. Мені доводилося мити підлогу двічі на день, прасувати не тільки наші речі, а й його сорочки, ніби я була його служницею.

— Чому я маю праску в руки брати, коли в хаті є жінка? — ревів він. — Якщо мій син узяв таку неробу, хай розлучається! Лежить цілими днями, ледащиця!

Живучи з Іваном Опанасовичем, я зрозуміла, чому його дружина втекла від нього, ледь народивши сина. Терпіти цю людину було понад людські сили. Я почала шанувати ту жінку, яка витримала його хоч кілька років. Вона була справжньою героїнею. Але одного дня мій терпець урвався.

Я стояла на кухні, шкрябала каструлю, коли свекор увійшов і знову почав повчати, як я «все роблю не так». Його голос, сповнений зневаги, став останньою краплею. Я з грюком кинула каструлю в мийку, витерла руки і, не сказавши ні слова, пішла збирати речі. Краще жити в злиднях, ніж дозволити цьому тирану знищити мої нерви й здоров’я. Я думала не лише про себе, а й про дитину, якій не потрібні скандали й приниження.

— Котись, куди хочеш! — кричав він мені вслід, сиплячи вигадливою лайкою.

Саме тоді повернувся Тарас. Побачивши мій стан, він ледве стримався, щоб не кинутися на батька. Я встигла відвести його, і вже наступного дня ми зняли крихітну кімнатку. Відтоді Тарас не спілкується з батьком. Іван Опанасович надіслав йому кілька злих листів, звинувачуючи, що син «проміняв рідну кров на якусь бабу». Після цього Тарас остаточно розірвав з ним зв’язки.

Я досі не розумію, як у такої людини міг вирости добрий і турботливий син. Може, свекор злісив від самотності чи ревнощів, але розбиратися в цьому у мене немає ні сил, ні бажання. Ми більше не бачимося, і я сподіваюся, що так буде завжди.