Життя триває далі

Ось переказана історія, адаптована для української культури:

Минуло два роки самотності Олени. Так вийшло, що в двадцять сім років вона залишилася вдовою. Вони з чоловіком прожили разом зовсім небагато близько року, вже планували дітей, як раптом усе розвалилося.

Ігор прийшов із роботи раніше з головним болем.

Відпросився у начальника, голова розривається, сказав він дружині, коли та теж повернулася з роботи й побачила його блідим, лежачим у ліжку.

Ігорку, може, викличу швидку? У тебе вже не вперший раз такі напади, наполягала Олена.

Не треба, відляжуся, бувало й гірше, відповів він і повернувся до стіни.

Зараз зроблю тобі мятного чаю, і пішла на кухню.

Поки заварювала чай, в голові крутилося:

Не перший раз у Ігоря такі болі, а він до лікарні йти не хоче. Треба якось його переконати. Ну що це таке у тридцять три роки страждати від таких нападів? Це ж не просто так.

Олена принесла чоловікові чай, поставила чашку на тумбочку біля ліжка і тихенько покликала:

Ігорку, Ігоре Він не відгукувався. Вона торкнулася його за плече ніякої реакції.

Тоді сильніше штовхнула все одно нічого. Страшно стало, швидко набрала швидку, а потім, зі сльозами, подзвонила свекрусі.

Наталіє Григорівно, Ігор лежить і не рухається, швидку викликала.

Зараз прийду, відповіла вона.

Свекруха прийшла трішки раніше за лікарів жила в сусідньому будинку. Коли приїхала швидка, молодий лікар перевернув Ігоря, перевірив пульс і сумно сказав:

На жаль, нічого вже не зробиш. Ваш чоловік помер Мої співчуття.

Те, що було далі, вона памятала як у тумані. Допомагали сусіди. Бо цим двом жінкам, розбитим горем, було дуже важко родичів у них не було. Після похорону обидві важко приходили до тями. Підтримували одна одну, ходили у гості. Хоча б робота була там трохи відволікалася.

Олена залишилася сама у новій квартирі вони з Ігорем переїхали туди півроку тому. Вона постійно дивилася на весільні фото на стінах. Хоча Наталія Григорівна й казала, що треба їх сховати в комод, Олена не робила цього. Вона не могла змиритися зі смертю чоловіка. Такий молодий пішов Лікарі знайшли якусь підступну хворобу мозку тому й так швидко.

Познайомилися вони з Ігорем півтора роки тому, вже жили разом, але довго не могли одружитися. Збирали гроші на перший внесок за квартиру, потім лікували маму Ігоря у неї боліло коліно, довелося міняти суглоб. Нарешті все налагодилося. Вони одружилися й зажили у новій квартирі з новими меблями.

Одного разу знову прийшла до Олени Наталія Григорівна. Хто вона тепер? Колишня свекруха чи просто свекруха? Жили вони мирно. На честь Наталії Григорівни вона відмовилася від спадщини сина на користь Олени. І от так раз на тиждень вони бачилися, часто дзвонили одна одній.

Минув рік, а Олена все ще не могла забути чоловіка. Та й як? Але Наталія Григорівна вже почала ніжно натякати:

Оленко, ти ж молода, не варто сидіти вдома. Виходь з подругами, хоч у кафе сходи. Ну скільки можна? Треба ж відпочити, з кимось познайомитися. Не думаю, що Ігор хотів би бачити тебе такою засмученою. Ви дуже любили один одного, це зрозуміло, але ж життя триває. Тобі скоро тридцять це ще початок!

Не знаю, Наталіє Григорівно Ніби я разом із ним померла. Усе сіре, нічого не хочеться, відповідала Олена.

Ось саме тому тобі потрібно змінитися! У твоєму віці так не можна. У тебе ще буде щастя, і дітей народиш. Хоча вони й не мої кровно, але я їх все одно любитиму, усміхалася свекруха. І завжди допомагатиму. Адже в мене більше нікого немає, ти ж знаєш.

Тут Наталія Григорівна заплакала хоч і намагалася триматися, щоб показувати Олені приклад, але розуміла: зі смертю сина вона втратила все, і тепер її чекає самотня старость.

Помалу Олена почала відтавати. З колегами пару разів виходила в кафе, а свій перший День народження без чоловіка відзначила з Наталією Григорівною. ВеселіІ отут, у цьому великому будинку, де сміх дітлахів змішався із щасливими розмовами дорослих, Олена зрозуміла, що життя як весна, завжди повертається з новими надіями.