Життя в атмосфері незавершеності

— Мам, а де мої м’які іграшки? — Сола бегло оглянула кімнату, яка за лічені години перетворилася з затишного гніздечка на щось схоже до лікарняної палати. — А на поличці стояли мої скляні звірята з «Корона»! Де вони?

— Солонько, я віднесла їх тіточці Марії. У неї внучка, така солодка дівчинка! Тітка сказала, що її Олеся цілий ранок не відходить від пакета з твоїми іграшками, — донеслося з кухні.

— Що?! Це жарт? Мамо, це мої речі! Мої іграшки! — із сльозами на очах Сола влетіла на кухню, ледь не переходячи на крик.

— Господи, доросла дівчина, а реве через якісь дурниці. Я віддала їх тітці Марії — хай хоча б внучка порадіє. А твої просто стояли та пил збирали. Невже ти в свої сімнадцять ще гратимешся? І перестань ревіти, наче я твою кімнату комусь подарувала!

— А хіба я здивуюсь, якщо так і станеться! Прийду — а в мене вже нова сусідка живе! — у відчаї вигукнула Сола і метнулася до виходу.

Воно завжди так. Сола із п’ятнадцяти років підробляла, щоб не просити в мами грошей на одяг чи косметику. І ледь купила на першу зарплатню светр і джинси — мама відразу ж влаштувала ревізію у її шафі й витягла звідти цілий пакет «непотрібного».

— Ти ж тебе заробляєш, а у сусідки знизу донька підростає. Бачила ж, як вони ледве кінці з кінцями зводять. Тобі шкода, чи як? — докірливо зауважила мати, коли Сола годинами шукала улюблену футболку.

— Мамо, ну так не можна! Це. Мої. Речі! Ти могла б хоча б запитати!

— Я тобі нічого не винна, а от ти, невдячна, не маєш права на мене пальцем показувати! Я все це на свої кровні купувала, — відсікла мати.

«Невже вона не розуміє?» — кип’ятилася Сола, дивлячись на шахту шафи, яка значно спорожніла.

Наступного разу, повернувшись зі школи, вона побачила порожню книжкову полицю. Серія книжок, яку дівчина збирала ще з третього класу, зникла.

— Мамо, їх мені бабуся дарувала. Не ти купувала! Нащо ти так робиш? — знову в сльозах допитувалася дівчина.

— Та ти їх все одно не читаєш, яка різниця. Тільки пил збирають. Та й книжки дитячі — тобі вони вже навіщо? Все одно б на дачу відвезли та піч ними розтопили, — знову не розуміла мати.

— Мало того, що читаю чи ні! Це. Мої. Речі! Дзвони своїй подрузі та повертай!

— Ти з глузду з’їхала? Таке сором’я! Нікому я не дзвонитиму. Не розумію, як я такСола стиснула в долонях ключ від своєї кімнати і вперше відчула, що тепер у неї є щось, що ніхто не зможе забрати без її дозволу.