Жити далі

Далі жити

Минуло два роки самотності Яринки. Так уже вийшло у двадцять сім лишилася вдовою. Вони з чоловіком прожили мало, ледве рік, тільки планували дітей, як усе розсипалось.

Дмитро прийшов із роботи рано, скаржачись на головний біль.

Відпросився у начальника, моторошно болить, промовив він, коли Ярина теж повернулася з роботи й побачила його блідим, лежачим у ліжку.

Дмитре, може, викличу швидку? Це вже не перший раз, наполягала вона.

Не треба, відлежуся, відвернувся він до стіни.

Зараз чаю з мятою зроблю, і пішла на кухню.

Поки готувала, в голові крутилося:

Знову цей біль. До лікарні йти не хоче. Треба якось умовити. Невже в тридцять три роки так мучитиметься? Щось не добре це.

Принесла чашку, поставила на тумбочку й легесенько торкнула чоловіка:

Дмитре, Дімо Він не відповів. Сильніше штовхнула нічого. Тоді вже з переляком набрала швидку, а потім дзвонила свекрусі, ледь стримуючи сльози:

Оленко Іванівно, Діма лежить і не рухається

Зараз прийду, відповіла та.

Свекруха жила поруч, тому прибігла швидше за лікарів. Молодий лікар провідав Дмитра, перевірив пульс і сумно похитав головою:

На жаль, нічого вже не зробиш. Ваш чоловік помер.

Далі було як у тумані. Сусіди допомагали, бо цим двом жінкам, пригніченим горем, більше нікому було підтримати. Після похорону вони довго приходили до тями. Часто бачилися, підбадьорювали одна одну. Хорошо, що обоє працювали хоч трохи відволікалися.

Ярина лишилася у новій квартирі, куди вони з Дмитром переїхали півроку тому. День-у-день дивилася на весільні фото на стінах. Хоча Олена Іванівна й радила їх прибрати, вона не робила цього. Не могла змиритися, що чоловік пішов так рано. Лікарі знайшли якусь підступну хворобу мозку ось і вмер швидко.

Познайомилися вони півтора роки тому, жили разом, але одружилися не одразу. Збирали гроші на квартиру, потім лікували маму Дмитра у неї боліло коліно, довелося міняти суглоб. Нарешті все налагодилось. Одружились, зажили у новій оселі.

Олена Іванівна часто приходила до Ярини. Хто вона тепер? Колишня свекруха? Просто свекруха? Та вони й так жили мирно. На її честь відмовилася від спадщини сина на користь невістки. Раз на тиждень бачилися, часто дзвонили.

Минув рік, а Ярина досі сумувала. Але Олена Іванівна вже почала ніжно натякати:

Яриночко, ти ж молода. Виходь кудись із подругами, розважайся. Сидіти вдома не варіант. Дмитро не хотів би, щоб ти так згасала. Ви кохали одне одного, але життя триває. Тобі скоро тридцять це ще початок!

Не знаю, Оленко Іванівно. Ніби й я тоді померла. Нудно, порожньо, нічого не хочеться.

Саме тому тобі треба встрягнутися! У твої роки так не можна. Ще буде щастя, і діточки в тебе будуть. Хоч і не мої за кровю, але я їх усе одно любитиму, усміхалась свекруха. І допомагатиму. Адже в мене більше нікого немає.

Тут Олена Іванівна заплакала. Хоч і намагалася бути сильною, але знала: зі смертю сина втратила все.

Ярина поступово оживала. З колегами зходила у кафе, а свій перший День народження без чоловіка відзначила зі свекрухою. Не хотілося веселощів, тож вони дві сиділи за столом із чаєм, тортом та вазою троянд такими самими, які колись дарував Дмитро. Олена Іванівна добре знала смаки невістки.

Вона подарувала Ярині вишиванку в рамці два кошенята грілись біля грубки. І запевнила, що це на щастя.

Настав грудень. Снігу поки мало, але незабаром Новий рік.

Ось, Дмитре, перший рік без тебе, шепотіла Ярина, дивлячись на фото.

Олена Іванівни радила:

Прибери фотки зі стін. Нащо стільки? Залиш одну.

Але Ярина не могла. Таки свекруха одного разу сама зняла всі, залишивши лише одну рамку на комоді.

А як Новий рік зустрічатимеш? запитала вона якось.

Вдома. На роботі буде корпоратив, тож схожу, але це за три дні.

Свекруха замовкла, а потім таємничо промовила:

А що, якщо ми поїдемо у санаторій? Мені запропонували путівки.

Навіть не знаю

Сидіти вдома все свято? Погоджуйся! Там, звісно, переважно літні люди, але відпочинок гарний.

Ярина зважилася.

Однаково. Чи дома, чи з пенсіонерами.

У санаторії було нуднувато. Літні пари, люди з паличками. Олена ІванівУ санаторії нудно не було як же ж, коли саме там вона зустріла Арсена, а їхні батьки, Олена Іванівна та Іван Петрович, так гарно знайшли спільну мову, що незабаром усі четверто зібралися під одним дахом, і навіть двійня на горизонті замаячила життя, виявилося, тільки починається.