Зять безробітний понад півроку, живе за наш рахунок, а донька ще й його захищає

Зять вже півроку без роботи, сидить у нас на шиї, а донька його ще й захищає!

Не передати словами, як важко дивитися, у що перетворюється сім’я, коли дорослі люди не хочуть брати відповідальність за своє життя. Нещодавно ми посварилися з донькою, і все через зятя — чоловіка, який восьмий місяць не працює і навіть не намагається щось змінити. А моя Соломія? Вона його виправдовує! Каже, що йому «не підходить» будь-яка робота, адже він з вищою освітою. А от сидіти на батьківській шиї — це, мабуть, цілком прийнятно.

Два роки тому вони влаштували гарне весілля. Ми, батьки, з обох боків допомогли із квартирою — зкинулися порівну. Вони самі робили ремонт, тоді обоє працювали, грошей вистачало. Тратили, бувало, не дуже розумно, але ми не лізли — дорослі люди, що б і вчилися на своїх помилках.

Півроку тому народився онук. Ми, звісно, зраділи — яке ж то щастя! Але разом із радістю пішли й клопоти. Соломія пішла у декрет, а майже одразу зять залишився без роботи. Заощаджень — нуль. Вони звернулися по допомогу, ми з чоловіком, зрозуміло, не відмовили. Свати теж підключилися. Все — від візка до ліжечка — купили ми. Донька отримує копійки, зять шукає роботу… вже восьмий місяць.

Він обіцяв, що це тимчасово, що скоро знайде «гідне» місце і поверне борги. Ми й не вимагали грошей назад — лиш би на ноги стали. Але час іде, а нічого не змінюється. Ми з чоловіком вже втомилися. Невже так важко влаштуватися хоч кудись — на склад, у кур’єри, де завгодно? Але ж зять вважає, що це не «гідний його рівень». А донька йому підтакує.

Недавно я не витримала і вилила Соломії всю правду. Кажу: він же чоловік, батько, має заробляти на сім’ю. А він лежить на дивані й чекає, коли з неба впаде ідеальна посада із зарплатою у сто тисяч. А ми з батьком доти працюємо на двох роботах, щоб вони не голодували.

Донька образилася. Назвала мене жорстокою, сказала, що я не розумію їхньої ситуації. Мовляв, якщо він піде «не туди», то не вистачатиме часу на співбесіди, да й взагалі — буде втомлений і злий. А їй що, з дитиною і так непросто.

Я слухала її й відчувала, як у мене закипає серце. Коли це молодь почала вважати, що батьки повинні годувати не лише їх, а й їхніх дітей? Ми з чоловіком виховували її без бабусь і дідусів, самі працювали, самі справлялися. І не чекали, що хтось прийде і вирішить наші проблеми. А вони… влаштувалися зручно.

Я поговорила зі свахою. Та теже незадоволена — каже, її син частіше скаржиться на втому, ніж береться за щось корисне. Домовилися: годі. Закручуємо кран. Жодних продуктів на тиждень, жодних підгузків за наш рахунок. Лише мінімум — і то пополам.

Може, це й звучить жорстко. Так, це наші діти. Але ж чи означає любов — постійно їм у всьому поступатися? Чи справжня турбота — дозволяти їм розучуватися жити? Вони самі повинні зрозуміти, що сім’я — це праця, а не безстроковий відпочинок.

Якщо їх зараз не штовхнути, через рік ситуація стане ще гіршою. Він і далі чекатиме «ідеальної роботи», а вона — стверджуватиме, що «все правильно». Тільки жити вони будуть уже не на своїй, а на нашій шиї. І без найменшого сорому.

А ще ж онукові приклад подають. Невже так можна?